У понеділок, 20 вересня 2021 року в рамках відзначення 51-річчя заснування Всеукраїнського свята театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» в Малій галереї Музеї мистецтв – Кіровоградському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені М.Л. Кропивницького розгорнуто виставку художніх творів «Земля корифеїв».
Презентована виставка – живописна ода нашій Степовій Елладі та її театральному бренду, данина пам'яті славетним корифеям театру та вшанування їх творчої лабораторії, мистецької перлини світового рівня та справжньої туристичної Мекки – музею-заповідника «Хутора Надія». Популяризація творчості унікальних майстрів пензля та театральної складової історії «міста з військовою виправкою» спрямовані на руйнацію стереотипу провінційності та формування почуття національної гідності та усвідомлення внеску нашого степового краю в світовий культурно-цивілізаційний розвиток.
Як відомо, саме нашому місту судилося стати «Колискою українського професійного театру», офіційним початком функціонування якого вважається прем'єра у жовтні 1882 року «Наталки Полтавки». Великою мірою це було обумовлено особливим статусом військового та імперського міста, що незаперечно впливало на його культурний розвиток.
Але головним чинником народження театру стала діяльність на теренах нашого краю славетної родини Тобілевичів. Це три брати - Іван Карпович Тобілевич (Іван Карпенко-Карий, 1845-1907), Микола Карпович Тобілевич (Микола Садовський, 1856-1933), Панас Карпович Тобілевич (Панас Саксаганський, 1859-1940), та їх сестра - Марія Карпівна Тобілевич (Садовська-Барілотті, 1855-1891). До них приєднались тодішня прима театру Марія Заньковецька (1854-1934) та друга дружина Івана Тобілевича Софія Тобілевич (1860-1953).
Завдячуючи їм у 1860-х роках, з аматорського гуртка на чолі з Іваном Тобілевичем та Марком Кропивницьким, який розпочав свою діяльність спочатку в повітовому містечку Бобринець, починається історія професійної театральної справи в Єлисаветграді. У 1867 році відбувається відкриття Зимового театру, збудованого на гроші та під керівництвом інженера-полковника Трамбицького. На сцені цього театру виступали колективи та артисти не тільки з Російської імперії, а й з Польщі, Італії, Великобританії.
У 1885 році театральна трупа розділилась на два колективи, кожен з яких, один під керівництвом Марка Кропивницького, інший – Михайла Старицького, йде окремим творчим шляхом, але обидва – з незмінним успіхом.
З 1891 по 1893 рік у трупі М.Кропивницького працював визначний український театральний діяч Дмитро Гайдамака-Вертепов (1864-1936), дід видатного художника - земляка Петра Оссовського (1925-2015), який у 1896 році разом із дружиною, акторкою Юлією Шостаківською (1871 -1939) створив свою театральну трупу, зберігши традиції театру корифеїв.
Великі випробування випали на долю нашого театру після революційних подій початку ХХ ст., але тим не менш, у 20-ті роки в Єливаветграді існував свій український стаціонарний театр з постійною трупою (режисер театру і керівник трупи Дмитро Гайдамака-Вертепов).
У 1933 році театр закривають через капітальний ремонт, а колектив відряджають до Чернігова, і тільки під утворення Кіровоградської області створюється новий театр вже в Олександрії, але із статусом обласного закладу. З 1940 року він носить ім'я Марка Кропивницького. Під час Другої Світової війни в історії театру були важкі періоди роботи в евакуації (Туркменія) та під час окупації (Кіровоград) 1941-1944 років. Після війни і по сьогоднішній час кропивничани упевнено та успішно продовжують свою творчу ходу стежиною корифеїв.
На превеликий жаль доводилось чути і негативні відгуки на адресу нашого театру від українофобів, які намагаються спаплюжити усе, що для нас, патріотів України, є приводом для гордості, скомпрометувати наших героїв, висміяти нашу історію. «Що Ви носитесь з цими селюками і провінціалами?» - запитували у мене відвідувачі з інших регіонів нашої держави - «Хіба можна порівнювати Петербурзький, Московський, європейські театри і ваш?». Для таких «фахівців» з питань історії, і зокрема – театру, незайвим буде нагадати, що родина Тобілевичів – то старовинний український шляхетний рід білорусько-литовського та польського походження, прізвище Тобілевич згадується ще в актах Великого князівства Литовського середини ХVI століття, а в 1563 році рід Тобілевичів отримує герб від самого польського короля. Пізніше через приєднання Правобережної України до Російської імперії, політичну та національну упередженість і бюрократію їм, на жаль, не вдається підтвердити своє дворянське походження. Не слід забувати і про феєричні гастролі трупи Марка Кропивницького 1896-1897 років, які підкорили вибагливу публіку Петербурга і Москви, змусивши її аплодувати стоячи.
Приємно також усвідомлювати, що вагома театральна складова історії нашого міста допомогла йому у 2016 році змінити одіозну назву Кіровоград на щиру українську і театральну – Кропивницький, якою ми вшановуємо нашого «українського Шекспіра». Саме під такою назвою воно стало більш знаним і брендовим для представників інших областей України та зарубіжжя, що є дуже важливим в умовах формування привабливого туристичного іміджу регіону та розвитку відповідної інфраструктури.
Тож не дивно, що місцеві майстри пензля часто зверталися у своїй творчості до театральної тематики. Так тільки в Музеї мистецтв на сьогодні зберігається та експонується близько двохсот робіт, які присвячені нашому театру, його засновникам - корифеям, акторам театру різних часів та творчій лабораторії корифеїв - Хутору Надія. Адже, як відомо, навесні 1887 року, повернувшись після трирічного політичного заслання, Іван Тобілевич оселяється на хуторі, перетворивши його на свою літературну майстерню. Саме тут він напише 11 із 18 п'єс, що увійшли до золотого фонду національної класичної драматургії, зокрема - «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Ґандзя» та інші. У садибі в різний час проживали Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті, неодноразово навідувались Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Михайло Старицький та багато інших представників тодішньої творчої еліти – театральні діячі, письменники, художники. Кожен почесний гість мав посадити своє дерево, тож і понині тут височіють дуби, посаджені самими корифеями та визначними гостями Хутора.
У 1970 році, під час святкування 125-річчя від дня народження І.Карпенка-Карого за участі найвидатніших українських письменників та діячів театру було започатковано щорічне свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», яке з 1990 року отримало статус Всеукраїнського. Справжньою перлиною Хутору Надія став також єдиний у світі Музей історії українського хореографічного мистецтва, який приймає в якості відвідувачів гостей із різних регіонів нашої держави та зарубіжжя – США, Канади, Німеччини, Польщі тощо.
Тож відвідувач презентованої виставки отримає можливість отримати естетичне задоволення від чудових творів художників земляків, небайдужих до краси нашого рідного краю та його культурних традицій. Серед таких роботи Сергія Шаповалова «Верби над річкою» (2007), Фелікса Полонського «Подих осені» (2013), Андрія Хвороста «Золотий колос» (2021), «Зустріч з лісом» (2021), «Квіти» (2021), «Театр корифеїв» (2020), «Вечір перед прем’єрою» (2020), Валерія Давидова «Старий двір» (2007), «Наш курган» (2018), Анатолія Кімнатного «Хутір Надія» (2020), «Літній день». Біля села Червона Поляна» (2013), Олександра Демиденка «На світанку. Вогнівка» (2017), «На Синюсі» (2018), Людмили Демиденко «Юність» (2018), «Портрет українки» (2020), Василя Коваля «Вечір» (2015), «Весна прийшла» (2019) та інші.
