Весну 2016 року письменник Маркіян Камиш точно може записати собі в актив: його дебютна книга «Оформляндія, або Прогулянка в Зону» вийшла французькою, а в Україні якраз вийшов друком його другий роман «Київ-86».

Читаючи цей твір, намагався зрозуміти, чи все ж таки переді мною «Київ-86», а чи «Оформляндія-2». В анотації – натяк на те, що Маркіян Камиш переходить з нон-фікшну у фікшн, пробуючи свої сили в жанрі «альтернативної історії», адже, за сюжетом, начебто в 1986 році після аварії на ЧАЕС відселено було й мешканців Києва, й тепер у це покинуте місто, де природа перемогла бетон, за немалі гроші водить закордонних туристів-екстремалів провідник-«сталкер», від імені якого ведеться оповідь і який нібито перебрався сюди зі сторінок «Оформляндії». І от тільки починаєш пригадувати, яким сучасним назвам відповідають згадані в тексті площа Жовтневої Революції, Лєнком, Свердлова, як фокус уваги оповіді із зовнішнього світу переходить у світ внутрішній. Виявиться, що для автора важливішим є не опис пригод героїв у знелюднілому Києві (хоча місце «екшну» на сторінках книги все ж таки знайдеться), а рефлексії оповідача.

І постане питання, чи оповідач є головним героєм роману? Головним героєм «Києва-86» я б назвав Місто. Саме так, з великої літери про нього найчастіше згадується в тексті. Автор вустами оповідача констатує: «Без цього місця мене не існує. Я ж не читав наукових монографій і не герой війни, не готував революцій і не підписував історичні документи. Я не виростив сина і не посадив дерево. Тільки розказав історію цієї землі… Землі – на якій я народився і у якій я розчинився. Я і є ця земля.»

І, певно, у цьому й відповідь на основне питання, котре протягом роману ставить собі оповідач-«сталкер»: чому його знову й знову попри всі небезпеки тягне в покинуте місто. Тому що це його рідна земля, з якою в українців особливий зв'язок. На рівні ментальності, на рівні навіть генів (промовисто, що Маркіян Камиш присвятив цей твір своєму батькові). Якщо для клієнтів оповідача – це просто чергова екстремальна пригода (адже в тексті згадується, що ті, зокрема, бували під час цунамі 2004 року в Індонезії, робили фоторепортажі з охопленої війною Сирії), то для нього самого – це доказ того, що його Місто ще живе.

Тому не знаю, чи можна вважати «Київ-86» реквіємом, хоча мотив вмирання є одним із провідних у романі. Адже, як зауважуватиме автор вустами своїх персонажів й аргументуватиме це прикладами з історії, «траєкторії формування прекрасного – непередбачувані» і «потворне й покинуте може змінити світ на краще». Сподіваймося, це справдиться й щодо сучасної Чорнобильської зони.