Ганна Кривцун – багатодітна мама й переселенка з Херсонщини, яка знайшла прихисток у Кропивницькому. Її родина побудувала будинок на лівому березі Дніпра, згодом придбала в іпотеку квартиру в Херсоні, але повномасштабна війна змусила залишити рідне місто. Нині її чоловік та старший син воюють на передовій, ще одного сина з березня 2023 року вважають зниклим безвісти в боях під Бахмутом, середній син захищає диплом, а молодші діти навчаються. Про нове життя в пошуках другого дому жінка розповіла в інтерв'ю Суспільному.

Про початок вторгнення та виїзд із Херсона через підрив Каховської ГЕС (тут і далі – пряма мова)

24 лютого нас підняли по тривозі. О п’ятій годині ранку я була вже на роботі, на службі – я головний бухгалтер у Службі судової охорони, і саме чергувала в той день. Добре, що тоді в гостях була моя мама, яка приїхала з Чернігова. Чоловік також був удома, бо зазвичай їздив по відрядженнях. Ми в той день зібрали дітей і поїхали в наш будинок у селище Велика Лепетиха на лівий берег Дніпра.

Виїжджали з Херсона, вже обстріли були, чорне все небо. Через Антонівський міст дорога була закрита. На краю Херсона вже стояли російські БТРи, танки, їхня техніка. І ми поїхали на той берег через Каховську гідроелектростанцію (ГЕС). Всю дорогу від самого Херсона до ГЕС і далі – Таврійськ ми минали, саму Каховку – їхали по одній стороні, а по іншій назустріч без перестанку йшли колони російської військової техніки. ГЕС уже була зайнята "зеленими чоловічками". Діти тоді ще, слава Богу, були маленькі, не зовсім розуміли. Вони мені потім прийшли й сказали: "Мама, так це ж були не наші".

З Херсона ми поїхали в Лепетиху, бо там залишався мій старший син, він там працював. Там ми були до квітня. Туди ж повернувся мій другий син, тому що він до цієї великої війни працював у Маріуполі, їм також сказали виїжджати. Важко добирався, аж на ніч доїхав до нас.

Про життя в окупації та тиск, що змусив тікати

В самому селищі, як ми заїхали, російських військових не було, вони пішли до Енергодара. Я ще трохи могла працювати через віддалений доступ, а потім, коли не стало інтернету й зв'язку, стало важко. Ніхто не знав, наскільки це довго. Ми також вважали, що це недовго, все повинно закінчитись. Ну, а коли їх ставало більше, син казав, що вони вже блокпости будують на краю селища.

Була така важка атмосфера, тиск оцей. Начебто нічого не відбувається, та сама природа, я навіть дерева ще якось обрізала в своєму садку, але в повітрі щось таке важке було. Коли побачили Бучу, це був шок. Ми, коли їхали з Херсона, перед Каховкою на невеличкому містку з поворотом зустріли танк назустріч. Я тоді загнула добрячим матюком, ми спробували здати назад в сторону, зупинилися, слава Богу, проїхали. А потім, коли побачили те, що було під Києвом, чоловік стояв дивився, а я кажу: "Ну от подивися, те саме могло бути просто з нами. Вони давили машини з цивільними, а в нас були діти в машині".

Я розуміла, що в окупації не можна залишатися. По-перше, у мене два хлопці, старші, вже дорослі. Що їх чекає? Аналізуючи те, що робить Росія – це ж не в 22-му році війна почалася, а давним-давно, перед цим була Чечня, і не одна. Тут по-любому захватять і попруть кудись далі, когось змусять вбивати. Нам треба було звідтіля вибиратися. Ми українці. Співпрацювати з ними? В мене навіть не вкладається в голові. Я хочу, щоб мої діти жили вільно, без утисків, щоб могли розмовляти українською мовою і щоб нам не нав'язували їхнє бачення життя.

Про дорогу крізь 22 блокпости та порятунок робочого комп'ютера

13 квітня ми виїхали з окупації. Нам сказали, що є можливість, було якесь затишшя, і ми виїжджали через Снігурівку. Перед цим були обстріли, після нас були обстріли, а ми швиденько виїхали. Але те, що раніше займало 2,5-3 години, цього разу тривало майже цілий день. Ми проїхали тоді 22 блокпости. Різні були військові: і в капцях, і обкурені, і п'яні, а були й добре споряджені.

Ми переночували в Херсоні в нашій квартирі й о шостій ранку виїхали далі, бо треба було чекати на блокпостах. Я була дуже налякана, коли хлопців перевіряли. Шукали татуювання у хлопців. О дев’ятій вечора, вже в темряву й комендантську годину, ми приїхали у Знам’янку, де нас на тиждень прихистили знайомі чоловіка.

Коли ми виїжджали, перше, що я з роботи мала забрати – це мій комп'ютер та електронні ключі. Електронні ключі – це доступ до програм, нарахування заробітної плати, грошового забезпечення. Я комп'ютер запакувала в сумку, обклала дитячими речами. Дуже переживала, коли на блокпостах відкривали багажники, але все минулося. Це дало змогу тут, на вільній території, працювати нормально, бо інші люди місяцями відновлювали юридичну документацію.

Про облаштування у Кропивницькому й вісім людей у двокімнатній квартирі

Коли ми переїхали в Кропивницький, знайшли квартиру, невеличку. Ми ж не планували залишатись тут надовго. Двокімнатна квартира, як зараз пам'ятаю, і нас – вісім людей. Перше, що мене вразило – центр Кропивницького схожий на Херсон. Він мені дуже подобається, але найбільше вразили люди – добрі люди.

Нам допомагали так, що я навіть не можу передати. Зустрічалися тільки з допомогою, тільки з добром. Мені особисто не траплялися на шляху фрази на кшталт "чого ви приїхали?", хоча іноді від інших я таке чую. Дуже допомагали гуманітарні організації та волонтери. Ми ж виїжджали двома машинами і на кожного була лише одна сумка речей. З нуля це все розпочати знов було дуже важко й боляче, але знайомі й незнайомі люди просто допомагали.

Коли ми сюди приїхали, працювала одна я. Чоловік і сини втратили роботу. Оформленням документів, довідок, чергами займалися чоловік і моя мама, бо я була на роботі. Дітей тут прийняли в школу, вони пішли на гуртки. Я навіть до психолога зверталася трохи з приводу дітей, тому що всі ми були й досі перебуваємо на стресі. Психологи казали, що діти мають ходити в школу – це найкращі ліки.

Про втрачену квартиру на Корабелі

У нас був великий будинок у Великій Лепетисі, який ми з чоловіком будували, викохали, і великий гарний сад. А в вересні 2021 року ми взяли в іпотеку квартиру в Херсоні. Чоловік працював, я працювала, діти навчалися, ми порахували, що все вдасться. Квартира розташована на Острові, мікрорайон Корабел. Зараз це "червона зона". Люди повиїжджали, там постійно обстріли, дрони, прильоти. Навіть дізнатися, що з цією квартирою, я не маю можливості.

Після звільнення Херсона я була там лише один раз – після того, як зійшла вода, бо після підриву ГЕС Острів був затоплений. Квартира на другому поверсі, наче пошкоджень не було. Ми перед війною встигли там поміняти балкони, але до кінця не доробили. Лютий 2022 року був дуже теплий, ми облаштовувались. І те, що не встигли доробити старі рами, мабуть, врятувало вікна: де нові були – залишились цілі, а старі повилітали.

Є великий жаль за цією квартирою, ми тільки пів року встигли за неї сплатити внески. Коли почалося вторгнення, оголосили, що кредит можна не платити, відсотки заморожують, але в подальшому платити все одно треба. Сума кредиту була чималенька. Я зверталася до банку по пільги, але нам відмовили. І коли хлопці вже воювали, старший син каже: "Мама, давай закривати цю іпотеку, тому що відсотки ростуть, а проживати ми там не можемо". Ми ж тут орендуємо квартиру, дві квартири утримувати дуже важко. Хлопці допомогли мені, і ми повністю погасили цю заборгованість.

Про чоловіка й синів на фронті

Ми приїхали у квітні, і хлопці одразу почали тренуватися на майданчику за будинком. Вони готувалися й казали: "Мама, ми все одно підемо". Хоча у хлопців були квитки, що можна не служити за станом здоров'я. Але син мені тоді сказав: "Ну, я не піду, хтось не піде. І що? Вони тоді будуть тут. Все одно треба йти захищати там, щоб їх не було тут".

Вони пішли, стали на облік у терцентрі комплектування. Спершу пішов старший син – подзвонив і сказав: "Мене викликають". Потім пішов другий син, Володя. А майже одразу після них пішов і чоловік, каже: "Хлопці пішли, а що, я буду дома сидіти?". Отак у 22-му році, один за одним, починаючи з серпня, вони мобілізувалися. За пів року життя кардинально перевернулося з ніг на голову.

Про три роки пошуків зниклого Володі

У березні 2023 року зник мій другий син, Володя. Мій середній син був удома, подзвонив і каже: "Мама, в нас Вовчик 500". А я ще спитала, що це означає. Він відповів: "Вова зник". З тих пір почалося моє повне пекло, в якому ми живемо вже три роки – пекло невідомості, коли шукаєш і не знаєш, де шукати.

Володя був старшим солдатом, командиром відділення. Вони звільняли Херсонську область, потім був у Бахмуті. Після Бахмута приїжджав до нас у відпустку на 10 днів. А потім пішов у Бахмутський район, селище Богданівка, де пропав у боях із вагнерівцями. Як заявили самі вагнерівці, вони всіх полонених віддали російській армії, тому знайти кінці дуже важко. Найважче – це невідомість, просто не знаєш, чого чекати.

Я дуже вдячна слідчим управління поліції Кіровоградської області. Вони дуже людяно поставилися, підказали щодо документів. А паперова бюрократія страшна: ДНК, кримінальна справа, купа запитів у різні інстанції. У мене вже лежить величезна папка з листуванням саме по сину.

Про віру в майбутнє

Мене тримає сім'я. Живу й тримаюся заради дітей, тому що знаю, що вони є, вони тебе люблять, а ти любиш їх. Колись одна дама мені сказала: "Ну чого ти, в тебе ж ще є четверо". Я на неї так подивилась і кажу: "Ну ось, давайте один пальчик поріж чи одрубай. Що, менше буде боліти, бо ще чотири є?" Важко за кожного думати, переживати, за всіх душа і болить, і радіє.

У мене велика родина: чотири сина й донька. Старший воює на передку. Третій син, Владислав – студент, захищає диплом бакалавра. Середній син зараз у Німеччині, він студент, виїхав. Четвертий син, Женя – школяр, найменший хлопчик, але вже метр вісімдесят, вищий за маму на голову. І донечка Наталочка закінчує шостий клас.

Старший син уже навіть одружився, і я тепер бабуся, онуку один рік. Він казав: "Війна, яке одруження", а я наполягла: "Війна колись закінчиться, а що ми після себе залишимо? Треба про це думати". Наречена у нас із Запорізької області, з окупованої території, зараз вона сама з маленьким хлопчиком у Запоріжжі, їй дуже важко, але ми підтримуємо одна одну. Діти дзвонять, коли мають можливість, кажуть, щоб я не хворіла й турбувалася про себе. Я обіцяю це робити.

Ми живемо надією, що наш Вовчик повернеться, що швидше закінчиться ця клята війна, що ми зможемо спокійно їздити до дітей та онука в гості, що наша родина нарешті буде разом і чоловік буде поруч зі мною, а не десь далеко, де я бачу його дуже рідко. Вірю в перемогу тільки, по-іншому ніяк.