Нарадова Інна Миколаївна з народження і до сорока років жила в Донецькій області, у смт Новодонецьке – там, де кожна вулиця знайома, а кожен ранок починався з надії. Але війна змусила залишити рідний дім. 

У 2016 році вона переїхала до села Долинівка Гайворонського району – на Батьківщину свого чоловіка, який з 2014 року гідно ніс військову службу на кордоні. 

Нове життя почалося з чистого аркуша – без власного житла, без роботи, але з вірою у Перемогу та в саму себе. Попереду було чимало випробувань: спочатку – хвороба чоловіка, потім – хвороба його батька, а згодом – болюча втрата обох. «Я мусила триматися і жити далі, бо іншого вибору не було. І трималася – попри біль та втому. Я зрозуміла, що необхідно терміново шукати роботу. Дізналася, що у місцевому господарстві ТОВ «Долинівка» є вакансія доярки. Не вагалася – це було краще, ніж нічого. Робота була важка, але посильна. Я не скаржилася, бо знала: моя праця годує, лікує, тримає на плаву. Згодом керівник підприємства закрив ферми, і я залишилася без роботи», – згадує Інна Миколаївна.

З пошуком наступного місця роботи жінка не затягувала і вже через три дні після звільнення звернулася до Гайворонського відділу Голованівської філії обласного центру зайнятості. Того ж дня фахівці служби зайнятості запропонували безробітній вакансію молодшої медичної сестри в КНП «Центральна міська лікарня» Гайворонської міської ради. Не зважаючи на те, що місце роботи знаходиться у місті Гайворон, а не в селі, де вона проживає, Інна Миколаївна не побоялася і погодилася на пропозицію. «Для мене немає перешкод, адже головне сьогодні – мати роботу. Я готова докладати зусиль, навіть якщо доведеться щодня долати шлях з села до міста. Звісно, буде непросто, але бажання працювати допоможе мені подолати будь-які труднощі. Головне –  не здаватися!»

Лише два тижні стажування – і вже з 26 серпня вона офіційно працевлаштована. Уважність Інни Миколаївни до пацієнтів, готовність навчатися та щире бажання допомагати – усе це не залишилося непоміченим. Високий  рівень мотивації та людяності стали поштовхом для роботодавця запропонувати жінці постійне місце роботи у хірургічному відділенні.

«Сьогодні у мене є нове місце роботи, нова місія та надія. Це геть інше: підготовка пацієнтів до операцій, переміщення хворих між відділеннями, на обстеження, до операційної або післяопераційної палати; когось годую, комусь допомагаю стати на ноги – це і є моя робота», – розповідає колишня безробітна. 

Це той випадок, коли життєві труднощі не зламали, а загартували. Коли бажання працювати та змінювати своє життя на краще перетворилося на нову професію, нову команду і нову надію. Це історія про силу. Про те, що навіть коли життя ламається, його можна зібрати з уламків. Бо якщо людина справді хоче працювати – вона обов’язково знайде своє місце. І не просто виживе, а знову почне жити.