З російського полону звільнили Віктора Короткого з села Червона Кам'янка Попельнастівської громади Олександрійського району Кіровоградської області. Він військовий 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Захисника повернули в Україну під час обміну 6 березня. У полоні був два роки й вісім місяців.
Про це 10 березня Суспільному розповіла сестра захисника Лілія Біла.
За її словами, брат народився 26 серпня 1981 року в селі Червона Кам'янка, навчався в місцевій школі, служив в армії, працював трактористом. У лютому 2015 року він приєднався до війська, брав участь в антитерористичній операції (АТО), а після півтора року служби повернувся до обробітку землі. Повторно, сказала, брат добровільно мобілізувався у 2023 році.
Після місяця у навчальному центрі, у червні 2023-го, Віктора відправили на Донеччину, розподілили в 57-му бригаду, а саме в другу роту 42-го батальйону. 2 липня під час штурму у Бахмутському районі Донецької області він потрапив у полон, розповіла Лілія.
"Він сказав, що дві доби не виходитиме на зв'язок і щоб я не нервувала. Але другого числа не вийшов, третього не вийшов. Я почала хвилюватися. Знайомі служать на тому напрямку, і мене заспокоїли, що 57-ма бригада вийшла. "Чекай. Він обов'язково подзвонить. Йому зараз не до дзвінків, ти повинна зрозуміти". Але шостого липня мені подзвонили з військкомату і сказали, що мій брат зник безвісти. А потім з військкомату прислали відео з ним. Він там був невпізнаваний. Просто що ми знаємо, що це наша рідна людина. Синій, з гематомами, з якимись пластирями — мабуть, для видимості. Але живий. Бо перед цим я не знала, що робити, куди їхати. Дуже хвилювалася, як мама на це зреагує. А тепер стало трохи легше".
"Сестра, я вдома, в Україні": жителька Кіровоградщини про те, як дочекалася звільнення з полону брата Віктора Короткого
Зв'язку з братом за ці роки не було жодного. За словами Лілії, писала Віктору в серпні 2023 року через Червоний Хрест, але він після звільнення сказав, що цей лист до нього не дійшов. Також вона намагалась зв'язатися з колоніями, де утримували брата.
"Я дізналась, що він у Луганській області, в 38-ій колонії. Були спроби телефонувати. Там, звісно, ніхто не відповідав. Спробувала написати на електронну адресу — мені так само ніхто не відповів. Потім 28 грудня 2024 року його перевезли в Читу. Побратими, які прийшли, розповідали про це. І я так само пробувала й писати на електронну пошту, й дзвонити на стаціонарні номери. Без результату. Брат говорив, що йому пропонували зателефонувати додому, але він не погодився. Я думаю, що він не хотів привертати увагу. Усе ж у чужих руках. Тим паче він учасник АТО. А до них там "особливе" ставлення".
Кожен обмін був стресом, розповіла Лілія.
"Уже в 2025 році побачила його фото. Їх виставили напередодні обміну, який тоді так і не відбувся. Худий… Пів братика, якщо так можна сказати. А цей обмін був першим, коли напередодні я заснула, зовсім не прокидаючись уночі. То завжди прокидалася о четвертій, о п'ятій з якоюсь тривожністю. А тут обмін пройшов об 11:30. А о 12:51 мені зателефонували з координаційного штабу. Я побачила код 044 і зрозуміла, що все добре".
Брат, сказала, зателефонував о п'ятій годині вечора.
"Він сказав: "Сестра, я вдома, в Україні" — тремтячим голосом. А я вже й не пам’ятаю, що йому говорила. Просто плакала від радості. Потім уже він погодився на відеозв'язок зі мною. З мамою вони поки що говорили тільки телефоном. Усміхався, жартував. Сказав, що уламки в ногах і коло плеча. Дуже схуд. Але чесно кажучи, я готувалася до гіршого. Він у нас дуже сильний. І я дуже хвилювалася, щоб вони його там не зламали, щоб не дізналися, що він пройшов АТО. Я йому почала розповідати, що знаю, у яких він колоніях був, куди й коли його перевезли. Він в шоці від того, що ця інформація до нас доходила. Він там зовсім нічого не знав. Він спитав: "Що там удома? Там усе ціле?". Я сказала: "Віть, забувай усе, що вони там тобі казали. Просто забудь, викинь це все з голови. Усе добре".
За словами Лілії, вдома на Віктора чекають мама, дві сестри, племінники та інші рідні. Родина й земляки, сказала, планують його зустріти після реабілітації.
"Я думаю, і в Олександрії будемо зустрічати, і в Червоній Кам'янці. Це біль, напевно, кожної родини зараз. У когось родичі на фронті, хто без вісти зник, хтось у полоні. Це нас об'єднала війна".
Що відомо про обмін
До України 6 березня з російського полону повернули 300 українських військовослужбовців. Також з неволі вдалося повернути двох цивільних. Про це повідомив у Facebook президент Володимир Зеленський. За його словами, серед звільнених є бійці Збройних сил України, Нацгвардії та прикордонники.
На Facebook-сторінці Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими йдеться про те, що в Україну повернули представників Військово-морських сил, Сухопутних військ, тероборони, Сил безпілотних систем, десантно-штурмових військ, Повітряних сил, а також Нацгвардії, Держприкордонслужби та Державної спеціальної служби транспорту.
Визволених оборонців доправлять у медичні центри для обстежень, подальшого лікування та медичної реабілітації. Вони будуть забезпечені необхідною допомогою, отримають документи та належні грошові виплати.
У відомстві повідомили, що обмін 6 березня став другим і завершальним етапом обміну полоненими, згідно з досягнутими домовленостями між Україною та РФ на перемовинах у Женеві.
5 березня Україна та РФ провели обмін полоненими. Додому з російської неволі повернулися 200 бійців. Це воїни Збройних сил України, Державної спеціальної служби транспорту, прикордонники та нацгвардійці.
