Коли ти кажеш, що прочитав книгу, то чи не найчастіше як реакцію можеш почути: «Про що вона?» І нерідко банальність подібного питання поєднується зі складністю відповіді на нього. Особливо якщо йдеться про таку багатошарову й насичену прозу, як у Сергія Жадана. Відсьогодні в продажу найновіший роман письменника «Інтернат», і зараз спробую відповісти (насамперед для себе, бо вражень після прочитання неміряно), про що ця книга.

Про важливість триматися разом, захищати одне одного. У принципі, це наскрізний мотив прози Жадана (згадати хоча б попередній роман автора «Ворошиловград»). У новому тексті Паша, вчитель української мови з одного донбасько-приазовського містечка десь на передовій так званої АТО, відправляється забрати з інтернату свого тринадцятирічного племінника, бо постійно відчуває провину через те, що свого часу не завадив сестрі відправити малого до сиротинця. Але вирішує він зробити це в час, коли одна армія відступає, а інша тільки входить, тому головному героєві доводиться йти практично через лінію фронту. Звідси синонімічний ряд «захистити», «підстрахувати» когось важливого тобі вимушено доповнюється новим компонентом – «воювати» за когось.

Про війну. Війну неоголошену, гібридну, але дуже й дуже реальну. Війну, яка вимагає визначитися, хто для тебе «свої», а хто «чужі», хоча багато хто волів би відкласти цей вибір на якнайпізніший термін або не робити його взагалі. І зображена в романі війна тягне за собою мотиви страху та смерті, якими на рівні саспенсу просякнутий текст. Причому мотив відмирання дозволяє Сергієві Жадану створити як оригінальні пейзажні описи (наприклад, «…хвіст диму – густий, недобрий, ніби там хтось спалює документи зі списками померлих»), так і образи персонажів (скажімо, міркуючи про ламані нігті однієї з героїнь, автор вустами головного персонажа робить припущення: або вона робила важку роботу (наприклад, чистила рибу), або вибиралася з власної могили). Почасти війна стає для Жадана приводом для гіркої іронії. Скажімо, під бомбардуванням вихованці та персонал інтернату живуть у сховищі, побудованому на випадок ІІІ Світової війни. «Спеціально для нас,» - невтішно констатує один із персонажів.

Про дитинність як світовідчуття сучасного українського суспільства. Це виявляється, зокрема, в метафорі інтернату, яка для Сергія Жадана виявилася настільки важливою, що він виніс її в назву роману. Місце, де мешкають покинуті, нікому не потрібні діти; де дівчатка фарбуються, щоб замалювати свій страх, а хлопчики нехай і мають бейсбольні бити, але все ж таки розуміють, що цим ледве когось захистять. До речі, тема дітей і дитинства виллється в «Інтернаті» в низку дуже влучних афористичних думок: «Діти взагалі нічого не приховують. Загальну освіту вигадали, аби їх від цього відучити». Або: «Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж.»

Про те, що лишається. Стосовно «Інтернату», у згаданої тези може бути кілька трактувань. Той, хто лишається на малій батьківщині – як, наприклад, головний герой Паша, після університету повернувся викладати в рідне містечко. Чи той, хто не кидає рідний дім і своїх близьких навіть під час війни. Чи, зрештою, зображений на обкладинці видання шматок вугілля з відбитками листя папороті, який зберегти Пашу просить один з військових. Мовляв, він існував до їхнього народження мільйон років й лежатиме десь після їхньої смерті. «Ось оце історія. А ми з тобою – не історія: сьогодні ми є, завтра нас не буде».

Про кращі способи порозуміння. Опинившись в інтернаті, побачивши тамтешніх діток та поспілкувавшись з молодою директоркою та фізруком, які попри все лишилися (див. попередній абзац), Паша приходить до висновку, що важливо з учнями просто говорити: «І чому, думає, я зі своїми ніколи про це не говорю. Надиктовую їм усі ці мудацькі диктанти, вбиваю в голови складні й незрозумілі приклади, вчу правил, які їм ніколи не згодяться. Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, – не вчу. Та й сам не вмію». І згодом головний герой неодноразово переконуватиметься, що не криком, а розмовою легше достукатися як до своїх, так і до чужих: «– Я думаю, він із нам через це й не говорить: боїться, що розплачеться. – А я думаю, - каже малий, - він із вами не говорить, тому що говорити з вами нема про що.»

Ясна річ, подібний список можна доповнювати чи об’єднувати згадані вище пункти. Зрештою, роман Сергія Жадана «Інтернат» - текст, яким хочеться ділитися. Ділитися цитатами, враженнями від прочитаного, радостями відкриття від розкодованих алюзій. Не знаю, чи визнають за деякий час «Інтернат» «книгою десятиліття», як це сталося з уже згаданим «Ворошиловградом», але те, що це один з найкращих текстів про сучасну російсько-українську війну в сучукрліті – це безперечно.