Жанр стрічки Олени Дем’яненко «Моя бабуся Фані Каплан», що 8 грудня вийшла в прокат в Україні (у Кропивницькому на поточному тижні її можна переглянути в кінотеатрі «Портал» як на денному, так і на вечірньому сеансах), мені визначити доволі важко. Фільм починається як мелодрама на історичному тлі про дівчину Фейгу, котра тікає від батьків за авантюристом-революціонером, а потім, рятуючи коханого, йде замість нього на каторгу. Далі картина виразніше починає набирати рис драми історико-політичної, коли тепер уже Фані Каплан після нібито її замаху на Леніна стає призвідницею розгортання більшовицького терору. І час від часу проявляються іронічно-фантасмагоричні риси, й усе вище згадане працює на єдину деміфологізаційну мету.

Адже режисерсько-сценаристський дует Олени Дем’яненко та Дмитра Томашпольського береться за історію чи не найбільшої антигероїні радянської історії. «Терористку» Каплан (у проникливому виконанні Катерини Молчанової) вони показують ніжною, трохи наївною, здатної на самопожертву заради кохання. Їй протиставляється світ тогочасної кремлівської верхівки: безбарвна Надія Крупська, екзальтований Яків Свердлов, трохи божевільний Володимир Ленін – образи, котрі по іншому поставали з кіноекрану й по-іншому сприймалися навіть ще три десятиліття тому (автори виклично включають у фільм фрагмент стрічки «Ленін у 1918 році» Михайла Ромма, та ще й озвучують українською). До того ж, не знаю, наскільки це вийшло навмисне, але «Моя бабуся Фані Каплан» вийшла в український прокат у день, коли у 2013 році було повалено пам’ятник Леніну в Києві, і саме з цього, як вважають, почався так званий «ленінопад».

Разом з тим не можна не сказати, що творці фільму не творять нові міфи. Скажімо, міф про те, що режисери можуть бути чудовими акторами. Зокрема, в епізодичних ролях стрічки можна побачити Влада Троїцького, Ірину Цілик, Вікторію Трофіменко та інших. (Схоже, це стає світовим трендом – у тріумфаторі міжнародних кінофестивалів, болгарській картині «Безбожниця», що брав участь у повнометражному конкурсі МКФ «Молодість-2016», так само багато ролей виконали саме режисери, а не актори). А до чого ж органічно й переконливо перевтілився в незграбного й зворушливого Дмитра Ульянова Мирослав Слабошпицький. Після його тріумфальної, але вкрай жорсткої режисерської роботи «Плем’я» побачити його в такому ніжному образі – це те, що зараз модно називати «вау-ефектом».

Деміфологізуючи історію Фані Каплан, Олена Дем’яненко одночасно й десеріалізує її. За останні роки багато відомих постатей ХХ століття зазнали, так би мовити, «серіалізації», тобто вони стали героями різної якості серіалів. Історія кохання Фані Каплан до Віктора Гарського та Дмитра Ульянова має всі передумови для того, щоб стати основою чергового «телемила». Попри те, що й у «Моїй бабусі Фані Каплан» наявні виразні мелодраматичні елементи, автори кінокартини іноді широкими мазками, іноді пунктирно насичують текст несеріальними роздумами, зауваженнями, спостереженнями. Скажімо, коли Дмитро Ульянов приїжджає до Москви до брата після замаху на того й мимохідь зазначає, що їхав через Україну і там, мовляв, твориться щось жахливе. Або прекрасна метафора ролі людини в історії, коли екранний Свердлов, гортаючи кримінальну справу Каплан, безжально видирає й жмакає окремі сторінки.

А особисто від мене окрема подяка авторам «Моєї бабусі Фані Каплан» за фінальний контрапункт, коли після найтрагічнішої сцени фільму йде найкомічніша. Після такого й у глядача залишається більш оптимістичне відчуття, і цим самим, як на мене, наголошується, що аби остаточно попрощатися з міфами минулого, слід добряче над ними поіронізувати.