Скажу одразу: книга Олексія Волкова «Вовчий місяць» не виправдала моїх очікувань. Бо перевершила їх. Обираючи, що читати, з величезної кількості книжок, вітчизняні детективи та гостросюжетну прозу я зазвичай оминав увагою. І тепер переконався, що, ймовірно, робив це даремно.

В Олексія Волкова, як для жанру гостросюжетного роману, дуже якісна проза. Динамічний, з карколомною зміною подій сюжет, в якому колишньому вчителю-історику, а потім доволі успішному «чорному» археологу Богдану Варибрусу, помилково звинуваченому в розстрілі охоронців у торговому центрі, треба довести свою невинуватість. До того ж, на Богдана полюють не тільки доблесні вітчизняні правоохоронці, для яких головне представити начальству злочинця (й не обов’язково справжнього) і не втратити «тепленькі місця», але й впливові аргентинські мафіозі, зацікавлені в одному з артефактів, знайденому Варибрусом. Та й давні вороги прагнутимуть використати складне становище головного героя, аби помститися за колишні образи.

Дуже часто у сучасній світовій літературі автори детективів та екшенів полюбляють пройтися критичним словом по типовим соціально-політичним тенденціям або поглибше зануритися в психологію персонажів. «Вовчий місяць» - так само не гостросюжетний роман у чистому вигляді. Олексій Волков доволі щедро вставляє в текст публіцистичні роздуми щодо реалій сучасного українського життя. Хоча окремі думки, вкладені в уста та роздуми героїв, хибують на банальність, проте певні метафори досить оригінальні. Скажімо, описуючи систему державної освіти, в автора виникає образ тупих ножиць із жебрацької зарплатні та непомірних бюрократичних вимог, і ці ножиці не ріжуть на смерть, а лише жмакають, доводячи цей прошарок суспільства до нетоварного вигляду та нефункціонального стану.

А, безперечно, головна метафора, що починається з назви та проходить через увесь текст роману – це метафора вовка. Січень, в якому відбуваються основні події книги, стародавні римляни називали «вовчим». Вовки дихають у спину і полковнику Бакулі, котрий керує операцією із затримання стрільця, і олігарху Маркушу, чий син гине у тій стрілянини. Та й головний герой зізнається, що іноді почуває себе загнаним вовком, що від цього аж хочеться вити.

І до якого висновку прийде Олексій Волков: чи справді, знову згадуючи давніх римлян, homohominilupusest – тобто, людина людині вовк, чи все ж таки є підстави вірити в краще майбутнє для сучасного українського суспільства – дізнаєтеся з тексту роману.