Якщо колись комусь треба буде провести майстер-клас з вигадування влучних і вичерпних назв для кінострічок, то одним із спікерів можна сміливо запрошувати канадського режисера-документаліста Філіппа Лесажа, котрий для свого дебютного ігрового фільму дібрав до геніальності просту й надзвичайно доречну назву – «Демони». Бо йтиметься саме про демонів, котрі живуть всередині кожної людини й котрим їхній носій дозволяє вириватися на волю. Це стосується як оточуючих головного героя картини, 10-річного Фелікса, так і хлопчика самого. І в цьому випадку демони – це поняття швидше дотичне до сфери психології, а не щось потойбічно-містичне.

Хоча з постеру до стрічки, на якому зображено обличчя юного хлопця у суцільно чорному обрамленні, цілком можна передбачити, що на глядачів чекає фільм жахів на зразок «Омена». Та й в один із трейлерів до картини було зібрано чи не всі сцени з «Демонів», які можуть бути потрактовані як епізоди з якогось-там горору. Скажімо, фрагмент трейлера, де герої стоять перед замкненими дверцятами однієї із шафок у роздягальні й з-за цих дверцят намагається щось вирватися. Ви можете подумати, що то ті самі демони. Та ні, демони якраз з іншого боку дверцят.

Власне, те, що «Демони» - не якийсь кіноширвжиток стає зрозуміло в перші чотири хвилини стрічки, коли на екрані змінюються кадри радісних школярів, котрі виконують різноманітні вправи на уроці фізкультури, а все це відбувається під епічно-монументальну «Фінляндію» Яна Сібеліуса (до речі, цей твір був написаний як протест фінського композитора проти цензури Російської імперії). Якщо вас подібна сцена залишить байдужим, але ви все одно продовжите перегляд, то на 20-ій хвилині Філіпп Лесаж влаштує ще одну перевірку емоційної та інтелектуальної готовності глядача адекватно сприймати події фільму. 

Цей майстерно знятий одним дублем і одним нервом епізод сварки батьків головного героя (прикметно, що про цей фрагмент згадується практично у всіх критичних статтях про «Демонів»). Камера Ніколя Каннічоні (блискуча операторська робота!) невідступно йде за дорослими, котрі, переходячи з кімнати в кімнату, кричать, кидаються одне на одного, а Фелікс з його старшими братом і сестрою намагаються їх розборонити. Адже й далі буде багато подібних довгих, знятих одним дублем сцен, з різними операторськими вивертами. Нехай за довжелезністю вони не дотягують до «Племені» Мирослава Слабошпицького чи тим більш до «Бьордмена» Іньяритту, але, безперечно, є «родзинкою» кінематографічного наративу Лесажа. І той факт, що в багатьох подібних епізодах у кадрі будуть юні актори, які абсолютно не випадатимуть з образу,  - зайвий доказ майстерності режисера.

Якщо й спробувати жанрово класифікувати «Демонів», то це буде «coming-of -age» драма, тобто драма, що розповідає про дорослішання. Тому Фелікс, як і переважна більшість його однолітків (власне, Філіпп Лесаж зізнавався, що в картині дуже багато автобіографічних мотивів, та й знімалася вона великою мірою в тих місцях, де пройшло дитинство самого режисера) і відчуває на собі напруження в родинних стосунках, і закохується (як зазвичай – без взаємності) у свою вчительку та зворушливо демонструє їй свої почуття, і переживає типові страхи, скажімо, щодо привидів після переглядів з другом Матьйо фільмів жахів на ніч чи боязнь маніяка-дітовбивці під впливом розповідей старшого брата Франсуа. Щоправда, останній страх виявиться цілком реальним, що стане доволі несподіваним поворотом стрічки. Але чи не найголовніший меседж фільму – що своїм демонам, своїм страхам цілком можна дати раду. Наприклад, потанцювавши із сестрою під стару добру пісеньку.