Якщо письменник береться писати белетристику про таких, як і він, «майстрів пера», то – до гадалки не ходи – серед усього іншого обов’язково мова йтиме про джерела творчого натхнення та про правдивість написаного. У цьому плані роман норвежця Юстейна Ґордера «Донька директора цирку», що вийшов навесні 2016 року в перекладі Наталі Іваничук, - абсолютно передбачуваний. Але от яким чином він розкриватиме зазначені теми та якого провідного персонажа витворить автор – то вже цілковита несподіванка.

Почати з того, що навряд чи очікуєш, що за назвою «Донька директора цирку», котра більше годилася для якогось мелодраматичного роману, ховається закручений філософський конспірологічно-психологічний трилер, майстерно загорнутий у щоденниково-сповідальну форму. А головному героєві розповісти є про що. Історія життя непересічної особистості – Петтера, котрий з малих літ любив вигадувати різні оповідки, школярем за винагороду робив домашні завдання менш здібним однокласникам, а в дорослому віці перетворився на таємничого Павука, котрий продавав низці письменників сюжети літературних творів.

Ясна річ, біографія подібної людини сама по собі цікава. Володіючи винятковим талантом, Петтер не зміг гідно розпорядитися своїм даром, спочатку, віртуозно граючи на людському марнославстві, заманював у свою павутину охочих до нових оригінальних сюжетів письменників, а потім і сам заплутався в цьому липкому плетиві. Ґордерспробує знайти мотивацію, чому його вигаданий (а чи цілком вигаданий?) герой, маючи в голові купу ідей, не наважується самостійно втілювати їх у літературні твори: чи це дійсно не заражена вірусом марнославства особистість, а чи, може, в основі цього лежать якісь дитячі травми.

І не менш важливо, що доля головного героя дає можливість Юстейну Ґордерупорозмірковувати над сучасним літературним процесом узагалі. Зокрема, підняти тему, знову ж таки, джерел натхнення – це саме життя чи письменницька уява. Автор говорить і про, так звану, літературну інфляцію (коли сьогодні видається занадто багато книг), і про покоління, яке страждає на марнослів’я і яке виробляє більше культурних цінностей, ніж може перетравити. Метафорично висловлюється й про працю письменників: вони є швидше павуками, що снують павутину з себе, чи мурахами, що зносять щось звідси, щось звідти й складають докупи? Дістається й критикам: мовляв, ті впевнені, що письменники такі ж ерудовані і такі ж сірі, як і вони самі.

Загалом, після прочитання «Доньки директора цирку», і це звично для Ґордера, виникає враження, що чи то автор не все досказав, чи, можливо, ти, як читач, не все до кінця зрозумів, але, безперечно, обидві сторони лишаються задоволеними.