Кіровоград24: портал про місто

Кіровоград24: портал про місто

Розділ: культура
Автор:
Дата: 13 червня 2012
Документ знаходиться за адресою: http://kirovograd24.com/culture/2012/06/13/pro-tuberkuloz-movoju-fotografii-.htm
культура, 13 червня 2012

Про туберкульоз – мовою фотографії!

Вже два роки київський фотограф Максим Дондюк працює з хворими на туберкульоз, щоб зменшити рівень відчуження суспільства від цих людей. Робить він це радикальним і вкрай ризикованим способом: свідомо відмовляється від захисного респіратора і прагне бути в однакових умовах із героями свого проекту (наприклад, під час зйомки в Херсоні жив у тубдиспансері).

Максим пише у своєму блозі, що вірить у силу фотографії, в те, що вона може змінити життя і долю людей. Його світлини красномовно описують проблему, котра переросла в категорію національної. У них немає місця цинізму, чорно-білому кольору, фотошопу та постановочним кадрам. Знімки виходять вкрай реалістичні, щирі, до болю щемливі, можливо, тому так хапають за комір увагу.

Його фото друкують іноземні видання. Робота «TB epidemic in Ukraine» перемагала у закордонних фотоконкурсах. А минулого року Максим Дондюк став учасником та одним з переможців ХІІІ Всеукраїнського фотоконкурсу газети «День» із серією робіт «Туберкульоз. 10 тисяч щороку».

20 червня виставка Максима відбудеться у Кіровограді - в обласному художньому музеї

- Чому у фокусі вашого об’єктиву саме хворі на туберкульоз?

- Кілька років тому я працював фотожурналістом з політичної тематики. Інколи отримував завдання знімати серйозні речі на соціальні теми, але це бувало рідко й мало. Зрештою, мені стало цікаво довготривале відтворення атмосфери. Мій друг Михайло, фотограф з Нью-Йорка, вперше відкрив мені очі на проблему туберкульозу в Україні. Він співпрацював з організацією «Лікарі без кордонів» у цій галузі і розповідав, скільки існує труднощів, аби потрапити до в’язниць, де утримують туберкульозних хворих. У травні 2010-го року у мене виникла ідея створити такий проект . Тоді я був впевнений, що буде достатньо кількох місяців, щоб об’їздити Україну і все відзняти. Але потрапив на першу зйомку лише в грудні. Так багато часу пішло на те, аби отримати офіційний дозвіл фотографувати у лікарнях та тюрмах. Звертався, де тільки можна, і скрізь – відмова. Єдині, хто відгукнувся, – фонд «Розвиток України». Вони «звели» з головлікарем Донецької області, котрий допоміг потрапити в тубдиспансери і СІЗО. До березня знімав у Донецьку, а вже у червні – в Херсоні.

- Чи покращилася ситуація за два роки вашої роботи, адже за даними Міністерства охорони здоров’я України епідемія, котра лютує в нас з 1995-го, йде на спад?

- Нещодавно мене як спеціаліста запросили на «Шустер Live», і в нас розгорілася дискусія з приводу цифр, які оголошувалися. Це ж просто окозамилювання – беруть кращу з кращих статистик і ще потім компонують! Я знімав лише у двох регіонах, тому не можу сказати за всю Україну. У Донецьку ситуація дещо краща завдяки Фонду Ахметова. В Херсоні ж я спостерігав повну катастрофу. І головлікар нічого не може з цим вдіяти, оскільки недостатньо коштів. Пацієнти, котрі лежать з початковою стадією, ще мають змогу оплатити своє лікування, а от зі стійкою формою все набагато складніше – немає коштів, на харчування взагалі виділяється 7 грн. на день. Хворим видають два шматки хліба вранці, і вони мають розтягнути їх на весь день (!), суп рідший, ніж кава. І от там люди, в яких немає грошей, просто вмирають. Приходжу в лікарню, де пацієнти усвідомлюють, що хтось з них піде з життя завтра, а хтось післязавтра, й нічого не можуть з цим вдіяти. Часто через недбалість з боку держави («пропустили» тендер, наприклад) ув’язненим починають курс прийому медикаментів з сильних антибіотиків і не доводять його до кінця. І коли завершується термін позбавлення волі, ці люди, прагнучи повністю одужати, приходять у цивільні лікарні, де їм відповідають: «Вибачте, немає таких ліків, нам не виділяють достатньо грошей». Як наслідок, туберкульоз переходить у стійку форму, яку складно вилікувати. Причому у в’язницях якість лікування, як правило, краща: підконтрольність іншому міністерству, дисципліна краща, плюс іноземні перевірки. Міжнародні спостерігачі, констатуючи певний рівень ситуації у в’язницях, вважають, що у лікарнях апріорі має бути краще.

- А скільки коштів необхідно на лікування?

- Я не лікар, але за приблизними підрахунками для того, аби просто підтримувати життєдіяльність, потрібно десь 1500 грн. на місяць. Це без їжі, і навіть не повний курс, а просто, щоб не померти. Натомість лікування туберкульозу має бути системним: приписали 5 найменувань, значить їх стільки й має бути, інакше все марно, і курс не дасть результатів. Часто лікарі кажуть, мовляв, вживайте ці, а потім інші. У такому випадку виробляється стійкість – хвороба переходить у мультирезистентну форму. До того ж, має бути бездоганною система харчування. За місяць можлива втрата до 15 кілограмів при нормальному харчуванні, а в лікарнях воно просто примітивне. До речі, ще одним проблемним регіоном є Крим. Більшість амністованих влітку їде працювати туди: є сезонна робота, тепло. Тому хочу перевірити, чи працюють люди з туберкульозними формами на курортах.

- Схоже на театр абсурду…
- В одну з колоній, де утримуються туберкульозні хворі, під час епідемії свинячого грипу надійшов запит на пошиття 5 тис. марлевих пов’язок (!). Керівництво колонії пише листа-відповідь, мовляв, схаменіться, у нас тут в’язні з відкритою формою. На що з міністерства відповіли: кожна колонія обов’язково має здати певну кількість масок. Потрібно віддати належне керівництву в’язниці, яке знайшло кошти на купівлю партії аптечних пов’язок і надіслало їх до міністерства. Ще приклад: в Херсоні у центрі міста стоїть в’язниця суворого режиму, де утримуються хворі на туберкульоз. Навколо парк, поруч набережна – місце збору усієї молоді. Я розмовляв з тими, хто відпочиває на набережній: усі знають, що поруч тюрма, але мало кому відомо, що вона «туберкульозна». А такі заклади мають бути хоча б на відстані 70 км від міста. При цьому начальник колонії каже, що її можна перенести, готові усі папери, є підприємці, котрі на тому місці (якщо його дати в аренду років на 50) готові збудувати торгового-розважальний центр. Проте все заходить у глухий кут через нестачу кількох підписів в облраді чи міськвиконкомі. А за гроші, виручені від аренди, можна за п’ять років побудувати лікарню за містом, ще й з містечком для обслуговуючого персоналу – це було б краще для всіх.

- У радянські часи існував стереотип, що сухоти – це хвороба соціально незахищених. Чи зберігся він у сучасному українському суспільстві?

- Суспільство, введене в оману, починає уникати цих людей, вважає, що сухоти – прерогатива нарко- та алкозалежних. Насправді ж захворіти може будь-хто. Існують відкрита та закрита форми. При закритій людина не несе ніякої загрози. Приміром, такий хворий може пройти піврічний курс терапії, вилікуватися і при цьому не нестиме ніякої загрози. Ще існують позалегеневі форми – туберкульоз нирок, печінки та інших органів – вони теж ніякої зарази не несуть. А як здебільшого чинить оточення хворого? Відразу ж заборонять дітям спілкуватися, сусіди перестануть розмовляти, запрошувати на дні народження тощо. Ефективною є система лікування на Заході, наприклад, у Прибалтиці. Хворих з відкритою формою закривають у приміщенні, і родичі, друзі не можуть забрати їх доти, доки ті не вилікуються. У лікарнях є повністю ізольовані поверхи, спеціальні лікарі, і для пацієнтів створені всі необхідні умови. А в нас, коли хворий замерзає, немає медикаментів та їжі, він змушений їхати додому, брати їжу, йти в аптеку по медикаменти, а коли є можливість, то ще й десь підробляти. З іншого боку коли форма туберкульозу безпечна для оточуючих, суспільство все одно відчужує цих людей. Навіть тих, хто повністю вилікувався, бояться, не приймають на роботу. Головлікар однієї херсонської лікарні розповідав мені, що в нього працюють лікарі, котрих звільнили з інших лікарень через те, що вони перехворіли на туберкульоз.

- Минулого року ви організовували акцію на залізничному вокзалі Києва…

- 24 березня минулого року до Всесвітнього дня боротьби з туберкульзом на балконі другого поверху Південного вокзалу ми разом з фондом Ріната Ахметова по колу розвісили триметрові плакати з фотографіями хворих, так щоб їх було видно з усіх сторін. Щоб люди дивилися і усвідомлювали, що може статися з ними, у випадку, коли не лікуватимуться. А поряд надавали консультацію лікаря. Упродовж двох тижнів, поки тривала ця своєрідна виставка, внизу знаходився мобільний рентген. Усі охочі могли перевіритися і вже через 15 хвилин отримували результати. У багатьох діагностували початкову форму туберкульозу, у двох виявили рецидив – жорстку відкриту форму.

Неля ВАВЕРЧАК, газета «День» 

4535Переглядів
Інші матеріали розділу Версія для друку

Коментарі

Ще нема коментарів до цього матеріалу. Будьте першим!
Напишіть ваш коментар
Ім'я:
Коментар: