У Кіровоградській області триває проєкт «Нова генерація» — освітня ініціатива для фахівців, які працюють у сфері фізичної та психологічної реабілітації. Програма охоплює інтенсивне навчання та підтримку спеціалістів, які щодня допомагають ветеранам і постраждалим від війни. Це — не просто серія тренінгів, а цілісна система підтримки і розвитку для тих, хто щодня працює на передовій людської стійкості.

У цьому інтерв’ю Аллан Єпіков — старший фізичний терапевт КНП «Обласний клінічний госпіталь ветеранів війни КОР», керівник проєкту «Створення освітнього хабу «Нова генерація» ділиться власним професійним досвідом у сфері реабілітації та баченням того, як змінюється підготовка фахівців. Ми говоримо про виклики й сенси цієї роботи, про нові стандарти допомоги і про те, чому інвестиція в людей — найпотужніший інструмент відновлення.

Ви маєте значний досвід роботи з ветеранами та військовими. Як, на вашу думку, змінилась потреба в реабілітації з початку повномасштабної війни і до сьогодні?

Потреба в реабілітаційних послугах зросла ще на початку повномасштабного вторгнення — і відтоді лише посилюється. Люди, які вже проходили курс відновлення, нерідко потребують повторних консультацій та терапії. А до них щодня долучаються нові пацієнти. Тож навантаження на фахівців постійно зростає.

Які системні проблеми Ви бачите сьогодні в сфері реабілітації в Україні? Що має змінитися, щоб процес відновлення став більш ефективним?

Є кілька ключових проблем. Найгостріша — дефіцит кваліфікованих кадрів. Це якраз той напрямок, яким ми займаємося. Його мають пріоритетно підтримувати як професійні спільноти, так і місцеві громади.

Також не вистачає активної позиції керівництва медичних закладів у розвитку реабілітаційних відділень. Навіть хороші фахівці часто працюють у середовищі, яке не сприяє ефективності.

Окреме питання — матеріально-технічне забезпечення. Якісне обладнання коштує недешево, і його наявність — критично важлива для ефективної допомоги.

І ще одна проблема — відсутність злагодженої командної взаємодії між лікарями та реабілітологами. Часто лікарі не до кінця розуміють функціонал фізичних чи ерготерапевтів, що гальмує процес. Тут має бути комплексна робота з обох боків — і керівництва, і самих фахівців. Ми повинні чітко демонструвати свою роль і професіоналізм. Ситуація поступово покращується, але бар’єри ще існують.

Як би Ви описали свій власний професійний шлях? Що вас привело до реабілітації — і що тримає у цій професії досі?

Моя перша освіта — ветеринарна. Але ще під час навчання я зацікавився масажем. Згодом дізнався про фізичну терапію — на той час вона лише починала набирати обертів в Україні. У 2015 році я вступив на навчання за спеціальністю «фізичний терапевт».

Пам’ятаю, як із захватом погодився працювати асистентом у клініці — ще будучи студентом. До цього, масаж здавався мені основним інструментом реабілітації. Але згодом я зрозумів, що це лише один із методів — і далеко не найефективніший.

Працюючи з різними пацієнтами — від спортивних травм до неврології — я формував в собі розуміння професії та клінічного мислення. Після початку повномасштабної війни переїхав до Кропивницького і тут почав працювати з бойовою травмою у госпіталі ветеранів.

Як Ви оцінюєте рівень залучення та мотивації учасників-реабілітологів з області? Наскільки фахівці відкриті до нових знань і підходів?

Загалом — дуже високий. Ми ретельно відбирали учасників, попереджаючи про відповідальність і вимоги до навчання.

Втім, іноді виникають труднощі із впровадженням нових підходів через брак розуміння або підтримки з боку керівництва чи колег. Один із учасників, наприклад, намагався застосувати сучасну методику, але керівник не визнав її ефективності та заборонив. Така ситуація показує, наскільки важливо розвивати міжпрофесійну комунікацію й навчати не лише реабілітологів, а й лікарів інших спеціальностей — щоб усі "говорили однією мовою".

Часто реабілітацію сприймають лише як фізичне відновлення. Наскільки, на Вашу думку, важливий психосоціальний компонент?

Це — надзвичайно важливо. Реабілітація — це завжди комплексний процес, і в кожному випадку акценти можуть зміщуватися. Для когось пріоритет — фізичне відновлення, для когось — психологічна підтримка. У центрі завжди має бути людина та її реальні потреби.

Проєкт «Нова генерація» пропонує фахівцям унікальну можливість отримати комплексні знання від провідних експертів з реабілітації в Україні. У чому, на Вашу думку, головна сила такого підходу до навчання? І чи важко було зібрати такий тренерський склад проєкту?

Наша сила — у системності. Ми не просто передаємо набір знань чи технік. Ми формуємо професійний підхід — щоб фахівець міг аналізувати ситуацію, добирати правильний інструмент і відповідально працювати з кожним пацієнтом.

Друга важлива складова — створення професійної спільноти. Протягом навчання учасники згуртувались, покращили комунікацію, підтримують одне одного. Це — основа для розвитку галузі.

Що для Вас особисто означає бути частиною цього проєкту та впроваджувати таку важливу ініціативу?

Це втілення мрії, яку я вперше озвучив ще у 2023 році на ветеранському форумі. Завдяки  підтримці заступниці начальника Кіровоградської ОВА Катерини Колтунової, моїх колег, керівництва госпіталю, а також фінансуванню з боку GIZ Ukraine та уряду Німеччини, ми змогли перейти від ідеї до її реального втілення.

Ми вже провели вісім тренінгів — і це лише початок. Ми започаткували справу, якої до цього в області не було. Сподіваюся, що з часом зможемо підготувати ще більше фахівців.

Що дає Вам сили щодня? Можливо, є якісь власні «точки опори» чи особисті практики, які допомагають залишатися в ресурсі?

Насамперед — робота у госпіталі з військовими та ветеранами. Вже понад три роки я з ними поруч. І навіть коли втомлюєшся чи втрачаєш фокус, варто лише подивитися на них — і розумієш: не маєш права зупинятись. Вони не зупиняються — і ми також маємо йти далі.

І, звісно, моя родина. Їхня підтримка — це моя найбільша точка опори.

Ініціатива «Створення освітнього хабу «Нова генерація» реалізується Громадською організацією «КОМПАС ВЕТЕРАНІВ» в рамках проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.