Кіровоград24: портал про місто

Кіровоград24: портал про місто

Розділ: суспільство
Автор: Дмитро Малишко, "Апострофа"
Дата: 13 липня, 10:59
Документ знаходиться за адресою: http://kirovograd24.com/society/2020/07/13/kropivnichanka-pobuvala-u-40-krainah-ta-rozpovila-pro-prigodi.htm
суспільство, 13 липня, 10:59

Кропивничанка побувала у 40 країнах та розповіла про пригоди

Дмитро Малишко, "Апострофа"


"Піднімалася у гори в Непалі. Крала людські кістки в Камбоджі. Втрачала паспорт в Катманду. Депортована з Індії. Жила на Шрі-Ланці без грошей", - написала Софія Токарчук про себе в одній із соцмереж. Журналіст "Апострофа" Дмитро Малишко вирішив познайомитися ближче із невгамовною 25-річною мандрівницею, яка до того ж є засновницею власного бренду шкарпеток.


- Перш за все розкажіть, як так сталося, що ви крали людські кістки?

- Це було на "полях смерті" у Камбоджі, де свого часу влаштовували геноцид "червоні кхмери". Там дуже багато кісток загиблих. Ґрунт дуже м'який, і коли йде дощ, людські кістки підіймаються на поверхню. Я планувала взяти кілька як сувенір для знайомого. Але коли виходила, у мене їх забрали і пригрозили, що навіть можуть посадити до в'язниці через це. Але я прикинулася, що не розумію англійської, і мене відпустили.


Софія Токарчук у НепаліФото: Софія Токарчук



- Цікаво. Розкажіть, як ви взагалі вирішили мандрувати?

- Все почалося, коли мені був 21 рік. Першою країною, куди я вирушила, була Грузія. Десь тиждень я лазила горами. А потім замислилася, що ніколи до того не бачила свого батька-грузина і його родину. І згадала, що у мене є назва села, де нібито похована моя бабуся за батьковою лінією, і вирішила туди дістатися.


Спочатку я поїхала автостопом. І це був найкращий автостоп у світі. У Грузії живуть люди, які хочуть зробити тобі добро. Я зупиняла авто, люди перепрошували, що їдуть не туди, давали вино, хачапурі і бажали хорошої дороги. Потім я сіла в автобус. Грузинської я тоді практично не знала, а англійською говорив лише один пасажир – місіонер церкви свідків адвентистів сьомого дня. Він пояснив, що до потрібного села я вже не доїду, бо надто пізно – 16-а година, і навіть запропонував переночувати у школі, де він працює. Але я була невблаганною, і він замовив мені таксі, яке мене відвезло.


Село виявилося маленьке – до тисячі чоловік. Ми об'їздили його все, але могилу бабусі не знайшли. І ось під'їжджаємо під універмаг – такий типовий радянський. Там стоять кілька чоловіків. Я показую їм армійське фото батька – і вони кажуть, що чоловік, який стоїть далі, то мій дядько, брат мого батька. Я підходжу до нього, показую йому фото, кажу, що там зображений мій тато. Він починає плакати. Каже – ну, ходімо додому. Ми приходимо, я бачу напівзгорілу хатинку, на порозі якої замітає жінка. А я на вигляд "не першої свіжості" після тижня у горах, і ця жінка починає сваритися, мовляв, кого ти привів. А мій дядько каже – це твоя внучка. Так я зустріла бабусю, на могилу якої приїхала. Бабуся розплакалася. До нас почали сходитися люди із села – далекі родичі, друзі родини - всього чоловік 40. Потім бабуся каже мені – з тобою хочуть поговорити по телефону. Я беру його і чую - "Привіт, Софа, я твій батько".


Так я зустрілася з батьком Фічею, і він відвіз мене у Тбілісі. Я вже зібралася летіти в Україну, бо відчула, що морально все це не "вивожу". Але двоє моїх братів по батьку – Гога і Сандро – переконали мене лишитися. Так я познайомилася з усіма своїми братами і сестрами у Грузії – їх чоловік 9. І відтоді я 2-3 рази на рік намагаюся злітати до Грузії.


Софія Токарчук в ГрузіїФото: Софія Токарчук

Так і почалися мої мандри. З того часу я зрозуміла, що у світі тобі дається все запросто, і тобі треба просто протягнути руку за цим і сказати "дякую".


Взагалі, я народилася у Кіровограді (нині Кропивницький, - Апостроф), навчалася у Кременчуці, а потім 6 років жила у Львові. Мені здається, що я так активно мандрувала, аби втекти від того, що не подобалося мені у Львові. Бо це місто для того, щоб приїхати і погуляти в ньому кілька днів, але не для того, щоб у ньому жити.


- Скільки ви об'їздили країн загалом?

- Я не рахувала. Думаю, більше 40. Зараз я не їжджу в нові країни – мені це навіть трохи уже ліньки. Першою була Шрі-Ланка – і я була там, мабуть, разів 5 уже. Бо їжджу навіть не для того, щоб побачити щось нове. Я повертаюся до людей, до друзів. Вважаю, що на Шрі-Ланці у мене уже теж родина.


Софія Токарчук на Шрі-ЛанціФото: Софія Токарчук


Мандрівки дуже надихають. Я сприймаю людей від самого початку як добрих, хороших, прекрасних. Мені дуже приємно спілкуватися з людьми. Раніше я мандрувала сама або з друзями. А зараз мені хочеться мандрувати з близькими людьми, щоб розділяти це. Самій приємно, але хочеться сісти з кимось увечері і обговорити, як було класно.


- Ви говорите про родину на Шрі-Ланці. Тож, скільки взагалі у вас родин по всьому світу?

- У мене є по родині в Україні, на Шрі-Ланці і в Грузії. Це три моїх кістяки у цьому світі.


- Розкажіть про родину на Шрі-Ланці.

- Я одного разу поїхала туди, заселилася в готель і познайомилася з його власником – Рашаном. Він був інструктором із серфінгу, а його родина тримає два готелі і ресторан на пляжі. Ми з Рашаном прекрасно спілкувалися. Потім я приїхала до його родини вдруге. Одного разу я сказала: у вас у дворі росте авокадо, чому у вас немає в меню гуакамолє (салат або соус із товченої м'якоті авокадо, лимонного соку, гострого перцю та інших овочів, - Апостроф). Вони мене питають – що це таке? Я зробила – їм сподобалося. І кажу – давайте я перероблю вам трохи меню. Я додала в меню гуакамолє і в них стало більше відвідувачів. Також було багато російськомовних туристів, я перекладала, допомагала по готелю, з оформленням ресторану, робила музичні плей-листи для бару.


Софія Токарчук на Шрі-ЛанціФото: Софія Токарчук


І одного дня вони сказали мені: "Слухай, давай ти у нас поживеш безкоштовно. От тобі байк, от тобі серф, ось тобі їжа і кімната, але ти будеш нам допомагати". Так я жила певний час на Шрі-Ланці, не витрачаючи ні копійки.


Цікаво ще, що у цьому селі, аби купити рибу, ти приїжджаєш на пірс, там рибалки розкидають сітки із усім своїм уловом – і хто перший вихопить, той і купив. Як у нашому секонд-хенді в день завозу. А через те, що я була жінка і була біла, мене не били. І у мене виходило вихоплювати хорошу смачну рибу, всілякі морепродукти – і я цим також допомагала у готелі.


Потім я приїжджала туди втретє. Ми дуже потоваришували із мамою Рашана. І я називаю цих людей своєю родиною, бо був один цікавий факт. Там є фестиваль Весак Поя - він чимось схожий на наше Різдво. Вони прикрашають будинок, купаються не в океані, а у прісній воді, миють голову. Це дуже сімейне свято. І ось вони збираються, заходить до мене у кімнату мама Рашана і каже: а ти чому не збираєшся? Я відповідаю, що це ж сімейне свято, я в готелі зачекаю. А жінка каже – ні, ти теж наша родина, збирайся, я тобі уже рушник і шампунь взяла.


- Як ваша українська родина ставиться до того, що ви так багато мандруєте і у вас так багато родичів?

- Моя мама рада, що я знайшла свого батька. Вона мене підтримує і схвалює усе, що я роблю, і я їй дуже за це вдячна. Зараз вона живе в Угорщині. Ми зідзвонюємося кожен день, у нас прекрасна можливість. У нас була дуже небагата родина, не було грошей. Але як тільки я заробила свої перші гроші, я відразу поїхала закордон. Я навіть ніколи не просила, аби ми їздили кудись за кордон.


- А де ви зараз працюєте?

- У мене власний бізнес – виробництво брендових шкарпеток. Коли я мандрую, роблю це онлайн. Мій заступник Єгор координує все в Україні, а є координатор і "креативник".


Коли їду за кордон, завжди беру із собою 30-50 пар шкарпеток на місяць. І оскільки я їжджу автостопом, дарую їх тим, хто мене підвозить. Ще була така цікава історія – ми їздили у Берлін, і там був Фестиваль націй. Місцеві дівчата продавали різні напої у стаканчиках по 3 євро. І ми просто обмінювалися: напої на шкарпетки.


- Чому саме шкарпетки?

- Бо… Бо у тебе може не бути спідниці, але шкарпетки у тебе є (сміється). У наших широтах вони є у всіх. І тобі не треба думати про розміри і підгонку по фігурі. Це маленька деталь, яка викликає емоції. Особисто я при першому знайомстві в першу чергу звертаю увагу на шкарпетки.


- Ви кажете, що їздите автостопом. Ви користуєтеся лише ним, чи й іншим транспортом? І чи не страшно?

- Я не маю на меті мандрувати у всіх країнах лише автостопом. Якщо бачу, що мені зручніше і швидше скористатися потягом, сяду на потяг. Але "стопала" дійсно багато. За весь час секс пропонували лише один раз - і це було в Україні. Я заснула, прокинулася, а водій і питає: "слухай, а як щодо сексу?". Я кажу: ні,ні! Він не наполягав.

- Яка країна вразила найбільше?

- Мабуть, Лаос. Я зовсім не планувала туди потрапляти. Я полетіла в Таїланд, оскільки чула про нього багато позитивних відгуків. Але там надто багато туристів. Тож, я вирушила у лаоський Луанг-Прабанг. Це туристичне місце із рікою і горами. Мене дуже вразила природа, лаосці. Було дуже приємно і спокійно.


- Ви написали, що втрачала паспорт у Катманду. Розкажіть про цей випадок.

- Я прилетіла в Непал з Індіії. Мене депортували звідти, бо віза виявилася простроченою – я оформила її трохи раніше, ніж треба було. Прикордонники запропонували відправити або в Україну, або до Непалу. Оскільки, я мала намір далі мандрувати Азією, то вирішила, що краще в Непал, тим паче що там уже були друзі.


Софія Токарчук в ІндіїФото: Софія Токарчук


Але як тільки я прибула, мій паспорт віддали стюардесі, а вона віддала його якомусь працівнику місцевих авіаліній. Цей чоловік мав мені поставити візу повторного в'їзду. Я виходжу разом з ним з аеропорту, і кажу – віддайте мені, будь ласка, паспорт. Він каже – ні, ходімо зі мною. Уже 10 година вечора. Заходимо ми у якусь кімнатку і чоловік каже мені – три тисячі доларів.


Я кажу – тобто? Для того, щоб я віддав тобі паспорт, ти маєш дати мені три тисячі доларів, каже. Я пояснюю: "У мене немає таких грошей. Може ви Ukraine і UK (Великобританію, - Апостроф) переплутали? Бо для нас це доволі велика сума". Він каже - ні, ти біла, у тебе є такі гроші. Телефонуй друзям, мовляв, хай тобі з України скинуть на картку чи непальські друзі тобі допоможуть. Я кажу – зателефоную до посольства. Він каже – дзвони куди хочеш; посольства України в Непалі не існує, найближче - в Індії, а тебе звідти тільки-но депортували; ти тут взагалі ніхто і звати тебе ніяк. Після цього він з моїм паспортом у кишені розвертається і виходить. Каже, якщо хочеш торгуватися – приходь завтра.


Мені поталанило, що мене впізнали в готелі, в якому я жила напередодні, і погодилися заселити за інформацією з бази – я вдавала, що дуже заклопотана і не маю можливості шукати паспорт в речах.


Зранку в аеропорту ми знову сперечалися з цим чоловіком щодо мого паспорту і закінчилося все тим, що я відправила їм офіційним – підкреслю це - листом розписку, що я поверну гроші за паспорт, коли прибуду додому. Мені поталанило, що це була п'ятниця, на вихідних цей шантажист із непальських авіаліній не працював, і я змогла спокійно вилетіти.


Мені тоді було 24 роки. Було дуже дискомфортно, але зараз я згадую це як цікавий досвід. Мандрівки дуже вчать крутитися, знаходити вихід зі складних ситуацій. Це ніби університет – головне не отримати професію, а навчитися контактувати з людьми. Мені здається, що всі так можуть. Просто у людей стоять певні блоки, вони різного бояться.


Жінка в Індії крутить і продає місцеві цигарки бідіФото: Софя Токарчук


- У вас стільки татуювань. Чи є якісь, що мають особливе значення?

- У мене одне велике татуювання, яке починається з ніг, охоплює стегна, частину живота і спину.


У мене є тату "Whynot" із Непалу. Там я познайомилася з людьми, які мені постійно щось пропонували – я говорила "Whynot?" (чому б ні, - Апостроф) – і ми мчали, робили дивні речі, каталися на байках. Крім того, у мене є вершини гір, на яких я побувала.


Коли була в Аргентині, хотіла зробити тату "Аргентина-Ямайка: 5-0", але коли зайшла в Буенос-Айресі у тату-салон, мені сказали, що це буде коштувати 95 доларів, тому що я "ґрінґо" (англомовний іноземець, зазвичай з Америки чи Європи, - Апостроф) – і я відмовилася.


Софія Токарчук в АргентиніФото: Софія Токарчук


Софія Токарчук в АргентиніФото: Софія Токарчук


- Які ще стереотипи, окрім "у білих є гроші", існують?

- Є стереотипи з приводу України і Росії й країн колишнього Радянського союзу. Наприклад, коли я на Шрі-Ланці вперше сказала, що я з України, мене запитали – "а чому ти посміхаєшся? Ваші ж люди ходять весь час, ніби у вас щось вкрали. Подивися на пляжі – ті, хто не посміється, - стовідсотково або росіяни, або українці".


До речі, коли Рашан зі Шрі-Ланки мене проводжав, ми почули, що десь поруч українці. Він каже мені – піди, поговори з ними. Я відповідаю – у нас так не прийнято. Рашана це здивувало. "Коли ми, ланкійці, та ще й далеко від дому, зустрічаємо земляків, обов'язково говоримо. А раптом їм допомога якась треба?".


Часто азіати, коли бачать білого, завищують ціни, а коли дізнаються, що я з України, роблять знижку.


- Розкажіть, яка ваша найвища вершина? Чи плануєте підкорити Еверест?

- Я вважаю, що "підкорювати гори" – це дуже погане висловлювання. Тому що ми в гори ходимо у гості. На вершину можна піднятися лише, якщо гори це дозволять.


Моя найвища вершина – пік у Непалі під назвою Гокіа Рі – 5360 м. Мала йти на Еверест, але ми з товаришем не дійшли, бо дуже зіпсувалася погода і не змогли подолати перевал.


У Непалі взагалі кожен альпініст іде весь трек сам, а один з одним зустрічається лише в лоджах – місцях для ночівлі й прийому їжі. Лоджі не отоплюються, замість ліжок там дерев'яні нари, в яких ти спиш у спальному мішку. Але після дня дороги це видається доволі комфортним. На висоті у лоджах ти можеш жити безкоштовно, але все дуже дороге. Душ коштує 5-7 доларів. Зарядка для телефона – 2-3 "бакси" за годину. Тож, ти витрачаєш гроші на те, про що ніколи б не подумав.


Софія Токарчук у НепаліФото: Софія Токарчук


Софія Токарчук у НепаліФото: Софія Токарчук


Софія Токарчук у НепаліФото: Софія Токарчук


Софія Токарчук у НепаліФото: Софія Токарчук


- Які найдивніші страви вам траплялися?

- Я їла копчених пацюків у Камбоджі. Це було схоже на якусь дуже солону перчену рибу або курку – за спеціями смаку розпізнати було неможливо, жодних неймовірних відчуттів. Ну пацюк, і пацюк. Смажені лялечки і скорпіони у Таїланді були схожі на чіпси. Нічого незвичного.


Мені пропонували спробувати національну страву Перу – "куй". Це морська свинка на вертелі. Їх там вирощують, як скотину.


Софія Токарчук у ПеруФото: Софія Токарчук


Найсмачніше їжа була у горах – коли я прийшла втомлена після треку і мені приготували щось поїсти, якийсь долбат – це рис із величезною кількістю додатків до нього: рисових чипсів, бобів, кукурудзою, овочевим рагу. Це веганська страва, бо навіть коли ти підіймаєшся на якусь висоту, там висять надписи "Не несіть з собою м'ясо, ви тривожите наших богів". Але долбат – це класна штука, бо ти платиш одну ціну, і тобі постійно підсипають добавку.


- Чи є країна, яка точно не сподобалася?

- Поки що це єдина африканська країна, де я побувала – Марокко. Це єдине місце, куди я не хочу повертатися і де мені не сподобалося. Там було дуже агресивне ставлення людей до мене. Це мусульманська країна, і я не носила коротких спідниць або іншого надто відвертого одягу. Але з машин нам постійно прилітало f..cking bitch.


Я поїхала туди з другом – хлопчик під 2 метри, на руках татуювання, ще й у блондина пофарбувався. І хоч він займається багатьма бойовими мистецтвами, йому було теж страшно. Ми ходили, наприклад, у медіну – це ринок в центрі міста – і розглядали товар, і продавець нам сказав щось типу: "Чого дивишся? Зараз твоя цікавість може негативно вплинути на твоє здоров'я". Нам напряму погрожували. До речі, ми поїхали в Марокко якраз через місяць після того, як там двом норвезьким туристам голови відрізали.


Ми мали провести два тижні, але ми там пробули тиждень з "хвостиком" і сказала – Сашко, давай перетнемо Гібралтар і поїдемо в Іспанію. Я якраз повернулася з мандрівки по Азії, де тобі всі посміхаються, питають як справи – і тут таке. Але я зрозуміла одне – в Марокко треба триматися туристичної групи, тоді там безпечніше. Ну й ще зрозуміла, чому туристи із Європі уже о шостій вечора сидять в готелі. Взагалі, як тільки ми прибули в місто, нас намагався відвести невідомо куди місцевий, прикинувшись співробітником готелю. Але я відмовилася з ним іти – і була права. Крім того, у вузьких вуличках дуже просто заблукати.


Софія Токарчук у БолівіїФото: Софія Токарчук


Софія Токарчук у БолівіїФото: Софія Токарчук


- Які є загальні правила для туристів, які вирішать так само мандрувати?

- Мабуть, не боятися, але не за принципом "слабоумство і відвага". Дослухатися до себе. І якщо ти не хочеш кудись іти, то краще відмовитися. Буди добрим, відкритим, посміхатися. Знання мови не має значення. Для мене головне – це знайомитися з людьми.


- У якій країні найгарніші чоловіки?

- Мабуть, у Латинській Америці. У Норвегії – гарні блондини, але вони не на мій смак.


Софія Токарчук у НорвегіїФото: Софія Токарчук


НорвегіяФото: Софія Токарчук


- А жінки?

- В Україні (сміється). Мені ще подобаються іспанки і португалки – вони такі кучеряві, темпераментні. Мені подобаються жінки, які схожі на мене.


Софія Токарчук у ПортугаліїФото: Софія Токарчук


- Ви все-таки побували у понад 40 країнах. Що б рекомендували перейняти Україні, який досвід?

- Я б порекомендувала людям бути більш відкритими і дружелюбними – особливо у маленьких містах. В Азії і Латинській Америці – чим менше місто, тим більш відкриті люди, бо вони більше допомагають один одному і туристам. У нас все навпаки.


Людям я б порадила не боятися. Взагалі, я хотіла б, щоб перед вступом до університету всі діти мали можливість хоча б рік помандрувати і пожити без вказівок батьків. Якби у мене була така можливість, я обрала б, ймовірно, іншу спеціальність, або зрозуміла, б вчитися поза Україною теж можливо.


До України приємно повертатися. Я пам'ятаю, прилетіла з Індії, пройшла контроль в аеропорту, стала на коліна і сказала – нарешті рідна земля.


Але з України приємно і виїжджати. Контраст я помітила цього року, коли провела карантин у Польщі. Так вийшло, що поїхала до друзів якраз 6 березня і залишилася. Карантин проводити було чудово – там налагоджена оренда велосипедів, самокатів, створені для них умови. Мені сподобалося все, окрім повернення в Україну. Бо як тільки я опинилася на українському боці кордону, з мене тричі вимагали хабар по 20 злотих на паспортному контролі. У мене принцип – я не даю хабарі. А коли проходили температурний контроль, до мене підійшов хлопець і сказав – "єслі шо, я міряв".


Жінка в Непалі робить чай з імбіряФото: Софія Токарчук


Але вишенькою на торті став мій дзвінок до антикорупційної служби під час карантину вдома. Я розповіла про те, що з мене вимагали хабар, і у мене запитали – "а шо, вам це не сподобалось?". На антикорупційній службі! Я розсміялася, бо у мене просто не було слів. Потім мені все ж зателефонували і заповнили мою заявку і подякували за скаргу. Також я зателефонувала на гарячу лінію Мінохорони здоров'я, розповіла, що у мене на кордоні не міряли температуру. Мене запитали – "а ви шо, хворі? Якщо не хворі, то все добре". Ось цієї недбалості мене я найбільше не розумію. Є люди, які кажуть – ось "там" добре, а тут погано. Але вони нічого не роблять, аби тут стало краще, і навпаки роблять, аби стало гірше.


- Чи хотіли б ви поїхати в якусь країну, де ще не були?

- Я дуже хочу у канадський Ванкувер. На фестиваль Burning Man у США. І в Африку – на Мадагаскар або що.


267Переглядів
Інші матеріали розділу Версія для друку

Коментарі

микола23 липня 14:15
0
Все чудова пісня!! На які шиши вона іздила??Чому журналіст не запитав ! А сільки коштую квиток на літак в латинську марику?? А я скажу тисяча долларів з кишинева!! Щоб пити чай з імбіря мені не потрібен непал!!
Відповісти
Напишіть ваш коментар
Ім'я:
Коментар: