Мистецтво – чи не
найкоротший шлях до порозуміння, незалежно від географічних, особистісних чи
вікових характеристик. Зайвим доказом цьому стали події, що супроводжували
відкриття виставки «Вас вітає Золоте» 12-річного Дмитра Андріянова з
однойменного міста на Луганщині. Адже окрім урочистої церемонії відкриття 7
листопада в галереї «Єлисаветград», Дмитро провів зустрічі й майстеркласи з
авторської техніки «пластиліновий барельєф» у дитсадочку, художній та
загальноосвітніх школах міста. І навіть за той нетривалий час спілкування з
кропивницькими школярами уже було домовлено про спільні артпроєкти.
Пам’ятності для всіх учасників цього
мистецького процесу додало те, що виставка у Кропивницькому фактично стала
першою(!) персональною стаціонарною для Дмитра Андріянова та людини, котра
найбільше переживає за всі успіхи та прикрості юнака – його наставниці й бабусі
Олени Вінокурової. З початком АТО, коли з прифронтового міста почали виїжджати
люди, у тому числі вчителі, пані Олена вирішила піти викладати в місцеву школу
мистецтв, де на сьогодні вона навчає Дмитра та ще кількадесят юних земляків
малювати, ліпити, створювати хендмейд вироби в різних техніках, бодай таким
чином відволікаючи своїх вихованців від драматичних моментів життя в містечку
на лінії розмежування.
Хоча практично
половину своїх років Дмитро прожив за лічені кілометри від лінії фронту,
військової тематики у представлених роботах не спостерігалося (за винятком хіба
все ж таки відсторонених від реальності «Космовійн»). Натомість його рідне Золоте
постає теплим і затишним, з будинками, що «світяться» жовтими й блакитними
вікнами – як у картині «Зима в моєму місті». Дивно, що на такий образ ще досі
не звернули увагу очільники міста – подібне зворушливо-патріотичне зображення
так і проситься стати брендом Золотого.
Не знаю, наскільки навмисне так виходить (оскільки Дмитро твердить, що глядач сам повинен зрозуміти для себе, що зображено на його картинах – тому наважуся на такий висновок), але саме золоті кольори переважають у виставлених роботах: і в пейзажних замальовках, і в побутових картинах, і на анімалістичних полотнах. Щодо останнього, то важко знайти на виставці картину, де б не було чи то котика, чи то якоїсь пташки. Іноді тварини постають у дуже зворушливих деталях, наприклад на одній з робіт кіт відчайдушно видряпується по стіні до кімнати, де сидить за комп’ютером хлопчик. В іншій картині Дмитро демонструє свою любов до читання (власне, тур до Кропивницького не обійшовся для юнака без відвідин книгарні та поповнення бібліотеки одразу кількома книжками): в роботі «Гортаючи «Кобзар» вгадуються ілюстрації до відомих Шевченкових текстів, а об’єднує все власне книга.
Хоча я раніше зауважив,
що в представлених на виставці картинах не простежується тема сучасної російсько-української
війни, проте актуальних соціальних проблем Дмитро Андріянов таки торкається.
Так, у роботі «Україна вільна і незалежна» можна побачити й потужний Одеський морський
порт, і ультрасучасний Інститут енергетики, і відновлений Донецький аеропорт, а
на острові посеред Дніпра – загадкову похмуру будівлюу формі башти. Як зізнався
нам автор, це… виправний заклад для корупціонерів.
На тлі яскравих
полотен помітно вирізняється робота, присвячена Голодомору 1932-33 років «Темні
ворони темних часів», з представлених найбільш насичена метафорами. Улюблені
Дмитром-митцем птахи цього разу похмурі й загрозливі, а один з воронів з
люлькою в дзьобі та серпом і молотом в лапах ну дуже вже нагадує Сталіна.
І хоч Дмитро Андріянов та Олена Вінокурова вже повернулися до рідного Золотого, теплі пластиліново-барельєфні вітання залишаються у Кропивницькому як мінімум до кінця осені й побачити їх можна у галереї «Єлисаветград».
