У Кропивницькому в літературному хабі «Таїна тексту» бібліотеки Дмитра Чижевського зустрілися ті, для кого слово – зброя не менш дієва, ніж будь-яка інша. Захід під назвою «Артсемінар ГАСЛО. Пролог» об'єднав письменників, видавців, науковців і воїнів – людей, які досліджують слово, творять його і водночас захищають землю, де воно народжується. Це був вступ до важливої події – щорічного артсемінару «ГАСЛО», який відбувся у мальовничих Ставидлах на березі Сухого Ташлика.
Центральною темою розмови стала теза, яку сформулював поет і видавець Сергій Пантюк: саме війна відродила справжню, живу українську літературу. За його спостереженням, до 2014 року літературний процес в Україні рухався дуже мляво. Але повномасштабне вторгнення породило хвилю авторів, які раніше не мали жодного стосунку до літератури, – серед них і Віталій Запека, прозаїк і військовослужбовець, чиї книжки сьогодні читають як правдиві свідчення доби.
Сергій Пантюк також відзначив різке зростання інтересу до української літератури у світі після 2022 року: авторів воєнної тематики почали активно перекладати. Світову увагу, якої не вдавалося привернути роками миру, принесла війна.
Віталій Запека поділився власним досвідом поєднання фронту й творчості. Він розповів про зруйновану Мар'їнку, суворі солдатські будні та народження текстів безпосередньо там, де ще вчора лунали вибухи.
За даними літературознавиці Марини Рябченко, яка досліджує корпус текстів про війну, у 2019 році на обліку перебувало вже 139 книжок мілітарної прози. Проте, як згадує Запека, тоді традиційна письменницька спільнота нерідко витісняла авторів-ветеранів на маргінес фестивалів – у так звані «ветеранські намети». Після 2022 року ця статистика зросла в рази, а воєнна тематика стала стрижневою для всієї сучасної української літератури.
Про свою роботу розповіла науковиця та поетеса Тетяна Шептицька. Вона досліджує долі митців Розстріляного відродження, знищених тоталітарним режимом у 1930-х роках, і водночас пише вірші, зокрема присвячені постатям того трагічного покоління. За її словами, поєднувати архівні розшуки, науку й власну творчість складно: заглиблення в один напрям неминуче відсуває інший на другий план.
Водночас Тетяна згадала про творчий тандем із чоловіком – Сергієм Пантюком, який є її першим читачем і редактором, як і вона для нього. Саме під час обговорення архівних знахідок у подружжя часто народжуються найглибші поетичні рядки.
Тривожну тему падіння культури читання серед молоді та звички до кліпового мислення замість глибокого занурення в книжку порушив доктор філологічних наук, професор Григорій Клочек. У відповідь на цей виклик він вбачає місію старшого покоління в тому, щоб привчати молодь до тривалої концентрації та показувати: художнє слово залишається найкращим інструментом розвитку мислення.
Цю думку підтримав Віталій Запека. Як сценарист він зіткнувся з вимогою закладати всі ключові ефекти фільму в перші три хвилини, а потім всередині нагадати, про що картина. На його переконання, єдиний спосіб повернути здатність до тривалої концентрації – це привчати дітей читати бодай по 5–10 сторінок щодня, адже художнє слово є справжнім еліксиром для розвитку дитячого мозку.
Півтори години спілкування в бібліотеці стали лише вступом: того ж дня учасники вирушили автобусом до Ставидел, де на них чекала насичена програма артсемінару.
А сама Бібліотека Чижевського залишається відкритим простором для читачів і письменників, досвідчених митців і початківців. Своєю роботою вона доводить просту істину: книга здатна єднати людей за будь-яких обставин – особливо під час війни.
