Комунальні автобуси та тролейбуси — один із ключових елементів мобільності у межах безбар’єрного міського простору. У Кропивницькому парк громадського транспорту вже має достатню кількість спеціально обладнаних транспортних засобів для перевезення маломобільних груп населення, а закупівля такого транспорту розпочалася ще кілька років тому.

Своїм досвідом користування громадським транспортом поділилися кропивничани, для яких доступність міського середовища є особливо важливою.

Завідувачка адаптивного простору «Світ без обмежень» Міжшкільного ресурсного центру №1 Анастасія Дарієва, яка й сама пересувається на кріслі колісному, зазначає, що соціальний транспорт у місті поступово вдосконалюється та стає пристосованішим до потреб людей з інвалідністю.

— Раніше я не дуже могла користуватися громадським транспортом — він не був пристосований, інші люди не знали, як допомогти. Зараз ці бар’єри поступово зникають: транспорт стає доступнішим, містяни починають цікавитися, як допомогти людям з інвалідністю. На мою думку, дуже важливо позбуватися бар’єрів, бо кожен із нас може принести щось важливе у цей світ. Коли бар’єри розчиняються, ми приймаємо один одного такими, якими є, і світ стає доступнішим, — говорить Анастасія.

Вона також додала, що рада долучитися до проєкту з розвитку безбар’єрності у місті:

— Я навіть не очікувала, що мій досвід може бути корисним і потрібним.

Водій комунального транспорту Олег Гайдук розповідає: допомога пасажирам із порушеннями мобільності є звичною частиною його роботи.

— Я працюю вже п’ять років. Завжди були люди, які користуються кріслами колісними, а також мами з дитячими візочками. Буває, що допомагаємо один-два рази на день, а інколи й частіше. Автобуси почали надходити понад десять років тому, тролейбуси — поетапно. Люди з розумінням ставляться, звільняють місце для візочків. Допомагаємо з пандусом, запитуємо, де пасажиру потрібно виходити, щоб вчасно допомогти, — зазначає водій.

За словами Олега Гайдука, безбар’єрність — це не лише про транспорт, а й про можливість людини комфортно пересуватися містом у повсякденному житті.

— Увесь цей проєкт із безбар’єрності дуже важливий. І зупинки, і транспорт — усе це про те, як людині дістатися до лікарні, держустанови чи навіть просто поїхати в гості.

Своєю історією поділилася і кропивничанка Нана Джинчарадзе разом із 5-річною донечкою Кірою, яка має діагноз ДЦП.

— Для нас доступний транспорт — це саме тролейбуси й автобуси. Зараз практично з будь-якого кінця міста можна доїхати без пересадок. У транспорті є пандуси, водії допомагають. Зручно добиратися і на реабілітацію, і просто поїхати до парку. На маршрутках це максимально незручно — візочок, рюкзак, дитина, — розповідає жінка.

Пані Нана порівнює сучасні умови з власним досвідом двадцятирічної давнини:

— У мене є старший син, йому 22 роки. Коли він ріс, таких тролейбусів не було, облаштованих відкидними пандусами. Тоді допомагали хіба що пасажири занести візочок.

Нана Джинчарадзе наголошує: сьогодні питання доступності міського простору набуло ще більшої актуальності через війну та збільшення кількості людей, які потребують безбар’єрного середовища.

— На жаль, зараз дуже багато поранених військових і цивільних, людей з ампутаціями. Ми маємо пересуватися містом без додаткових квестів для людей з інвалідністю чи похилого віку. Потрібно впроваджувати такі рішення вже зараз.