Кропивницький відвідала з творчим візитом Народна артистка України, депутатка Верховної ради чотирьох скликань, колишня міністерка Міністерства культури України Оксана Білозір. Співачка взяла участь у Жіночому молитовному сніданку та жіночому бізнес-форумі, а яскравим завершенням візиту у Кропивницький став концерт в обласній філармонії. 

Про творче життя, допомогу захисникам та своє бачення сучасної культури – думками Оксана Білозір поділилася в інтерв’ю.

- Пані Оксано, ви відома в Україні і далеко за її межами артистка, але ви маєте досить вагомий багаж політичної діячки…

- Так, я Академік Української академії наук, доктор юридичних наук з питань трудової міграції, член Парламентської асамблеї Ради Європи. Це те, що про мене менше знають. Мистецтво - це моя місія по життю, воно в мене вже як хобі. Коли я потрапила в парламент, потрібно було визначитися з пріоритетом. Як артистка я об’їздила всі континенти, була там, де є наші українські люди. І коли прийшла парламент,  в країні почалася трудова міграція. В основному це були жінки, які вимушені були покинути родину і заробляти гроші. І моє завдання, оскільки я потрапила в Парламентську асамблею Ради Європи, було захистити їхні соціальні і політичні права. 

- Кажуть, війна – не час для радощів, співів і танців. Яка ваша думка з цього приводу? 

- Є такі закиди,що війна – трагедія, не можна ні танцювати, ні співати, ні радіти, тільки сісти і плакати. На одному із моїх концертів Патріарх Філарет, Царство йому Небесне, сказав: відповідь на це дає святе письмо. Тільки той народ, який в біді, в боротьбі, в горі має в собі знайти силу для щастя, для радості, утверджувати життя,  той народ непереможний. І ми це з вами показали перед усім світом. Я була одна із перших, хто сказав, що ми повинні працювати з людьми. Ми - артисти, це наша місія. Ми не маємо права сьогодні мовчати. Ми повинні  нести енергетику такої великої любові, єдності, сили. Бо де взяти сили, де її черпати? Пройде ця війна, як і всі війни, але нам треба залишитися живими, такими глибокими, якими ми вразили весь світ. А зробити це можна саме силою мистецтва. 

- Ваша місія не лише мистецтво, ви ще й дуже активно та вагомо допомагаєте нашим захисникам…

- Я вже 5 років працюю із Союзом Українок Америки, цій організації виповнилася 100 років і вона є співзасновником Організації вільних націй. Я представник цієї організації і моя гуманітарна місія допомагати нашим військовим госпіталям, відділенням травматології. Допомога – це штучні кістки, штучна шкіра, весь інструментарій для цього, сучасні технології.  На всіх концертах, де я виступаю, розповідаю про війну в Україні і про потреби наших поранених захисників. Для мене, як для жінки, це дуже важливо. За чотири роки ми зібрали більше 35 мільйонів доларів, за ці кошти купуємо необхідну медичну допомогу. В мене були навіть такі концерти, на які приносили ці штучні кістки і шкіру,  щоб люди могли побачити, як вони виглядають і наскільки вони важливі для поранених.

- Ви учасниця АТО, займалися поверненням українців з російського полону, і сьогодні часто буваєте на фронті, там, де наші захисники найбільше потребують моральної підтримки.

- Поїздки на фронт - це один із найголовніших напрямків моєї діяльності. Сьогодні, до речі, на жіночому бізнес-форумі вагітна жінка читала молитву, а потім до мене підійшла і показала фотографії, де ми виступали на стабілізаційному пункті за пів кілометра від лінії фронту. Стабілізаційний пункт був у напівзруйнованому будинку, хірургічний стіл стоїть, там хірург, дві медсестри. Однією з них була ця жінка, вона з першого року великої війни допомагала. Їх там було семеро і ми для них сімох давали невеличкий концерт. І тут вона до мене підходить і каже, ось бачите, ви у нас були. Мені дуже приємно зустрічати людей, яких бачила  на фронті.

- Ви були поряд з нашими захисниками ще починаючи з АТО, на Донбасі і навіть у Суджі на курщині…

- Так, це була особлива поїздка. Ми зайшли там в розбитий храм, там всередині валяються ікони, бите скло. Там лежать різні свічечки і там, де треба кинути пожертву за ту свічечку, лежали гривні. Мені хотілося плакати. Я в Суджі, у церкві розуміла, що прийшли наші бійці помолитися, поставити там свічечку і вони платили за це. Вони не розбивали двері і не казали, ми тут хазяї. Вони платили. Така велика різниця у філософії між нами і ними.

- Початок повномасштабного вторгнення підняв популярність української пісні і українських виконавців. Зараз почалася «лагідна українізація» відомих російськомовних шлягерів. Що ви думаєте з цього приводу?

- - Так, перекладають свої пісні відомі виконавці, це їхня творчість, їхнє надбання. Як на мене, я б цього не робила. Ці пісні вже відбулися, давно минули. Але це певна ностальгія, це теж мине. Мене більше хвилює те, що нині багато навколо звучить російської мови, особливо серед молоді, у сфері обслуговування. Вони не розуміють одного: поки тут звучатиме ця мова, поки росіяни прагнутимуть забрати наші території, бо путін сказав, де звучить російська мова, там росія. Чи готові ми воювати ще десять років? Немає таких законів, які могли б це регулювати, тут має працювати закон моралі, сумління, щоб ми дистанціювалися від цього сусіднього народу і від його культури.

- А як змінився український глядач, на Вашу думку?

- Дуже змінився. Оте нашарування руского міра розвіялося, а святе місце порожнім не буває, з’явилися багато нових українських пісень з високим поетичним словом, глибокими образами, пісні, яких сьогодні потребує наше суспільство.