У четвер, 19 березня, у літературно-меморіальному музеї імені І.К.Карпенка-Карого міста Кропивницького відбулась презентація нового видання «Публікації Софії Русової у журналі “Вільна українська школа” (1917-1920)», що створено науковими співробітниками Педагогічного музею України і видано до 170-річчя від дня народження видатної української педагогині, літературознавиці, громадської діячки. Розповіла про книгу провідна наукова співробітниця Педагогічного музею Лариса Гайда. Вона також продемонструвала сторінки вебсайту Педагогічного музею України, що пов`язані із розповіддю про заходи  по популяризації спадщини Русової і увічненню її пам`яті.

Софія Федорівна Русова, до шлюбу Ліндфорс                                                            (18лютого 1856, Олешня, Чернігівська губернія — 5 лютого 1940, Прага) — українська просвітителька шведсько-французького походження, теоретикиня і практик дошкільної й позашкільної освіти, організаторка бібліотечної справи, педагогиня, літературознавиця, фахівчиня в галузі дитячої літератури та дитячого читання, письменниця, мемуаристка, публіцистка, перекладачка, видавниця, громадська діячка, феміністка. Активна учасниця політичного й культурного життя доби Української революції 1917–1921 рр, членкиня Української Центральної Ради, одна з організаторок фемінізму в Україні. обиралася Почесною головою Всесвітнього Союзу Українок.

.. Гостювала Софія Русова і у Єлисаветі, у родині Тобілевичів. До нашого міста вона приїхала з двома дітьми до чоловіка Олександра Олександровича, він тоді займався статистичним описом Єлисаветградського повіту. Так вона писала у своїх мемуарах:  «…Оселилися ми в хаті старого Тобілевича, батька славетних артистів. Хата стояла на кінці міста за цвинтарем в густому повному всяких овочів саду. Дід жив зі старшим сином Іваном і його дітьми – дівчинкою Галочкою та двома хлопцями. Іван Тобілевич служив секретарем у місцевій поліції, але не мав нічого спільного з тим звичайним типом поліцейського урядовця, до якого ми звикли. Веселої вдачі, цікавився всякими культурними справами, любив музику. З захопленням говорив про театр та про своїх братів-артистів. Його хата була осередком культурного життя міста. Ми відразу якось сприятелювалися з цим талановитим високо натхненним (ентузіастом?) «секретарем Єлисаветської поліції». Жінка його на той час десь лікувалась від туберкульозу. Дід Тобілевич полюбив дуже мою Любу, а я їхню Галю. Й усім дітям було дуже добре в цьому затишному куточку, трохи віддаленому від міста.

…Тут ми познайомились з одною дуже цікавою особою: євреєм Гордіним, відомим на Херсонщині пропагатором нової віри – сполучення християнства з іудейством… Мене вразила його енергія і послідовність життя з словом і думками, його гарна постать, шляхетне обличчя з блискучими натхненними очима. Скоро він запросив мене взяти участь у концерті на користь його гуртка. Я мала грати на фортеп`яні і акомпанувати моєму чоловікові. Великі плакати з моїм прізвищем скоро були розклеєні всюди у місті, вже ми зробили одну репетицію, але в самому концерті не довелось нам взяти участь. За день до концерту перед обідом прибігає додому дуже схвильований пан Іван. «Ой лихо, – каже моєму чоловікові, – Соф.Фед. поліція шукає, а коли я сказав, що ви у мене живете, на мене накинулись, як це я не дав знати ані в поліцію, ані до Жандармського Управління, що така політична «піднадзорна» живе в Єлисаветі.

От бачите, – каже Ол. Ол., – хіба ж я вам не казав, що моя жінка піднадзорна. І треба про її перебування в місті повідомляти начальство, а Ви тоді ще сміялись та казали: «Я сам начальство! Авжеж начальство, я ж секретар поліції, коли я знаю, хто в мене живе, то чого ж більше, адже ж не втече від мене Соф.Фед.» Зараз після цієї розмови прийшов околоточний і дав мені прочитати наказ жандармського полковника, який вимагав, щоб я за 24 години виїхала з Єлисавету, бо «це місто на стані особливої охорони. І в ньому не можуть жити політичні, що знаходяться під гласним поліційним доглядом». Ніякі прохання продовжити мені термін виїзду, бо я ж з дітьми не можу так скоро зібратись, не мали жодного успіху. На другий день я мала все-таки виїхати… найближче місто, ще не взяте в цю залізну сіть, був Катеринослав… Засумували ми з Олекс.Олекс.: це вигнання пророкувало нам довгу розлуку, бо Ол.Ол. мав описувати Херсоншину, куди мені не було доступу… А як же діти? Їм так було добре у діда Карпа! Ол.Ол. умовив мене таки спочатку їхати самій, без діток, найняти там помешкання, а тоді вже він привезе до мене моїх любих сина й дочку..».

З біографії Івана Карповича Тобілевича ми знаємо, що цей випадок призвів до звільнення його зі служби і у подальшому – до заслання у Новочеркаськ.

Поділився інформацією про увічнення пам’яті Софії Русової та деякими цікавими фактами літературознавець, доктор філологічних наук Сергій Михида.