Останнім часом багато хто з городян, добираючись вранці на роботу або увечері додому, всерйоз занепокоєний, коли не може потрапити на звичний рейс автобуса. Потерпають жителі правобережної Лелеківки, селища Нового, інших мікрорайонів, які їздять в певні частини Кіровограда та навпаки автобусами маршрутів №111, №111-А, №111-Б, № 274, які раніше курсували, якщо й не ідеально, то більш-менш пристойно. Тепер транспорту доводиться подовгу чекати без огляду на мороз, дощ, заметіль. Дочекавшись, упхатися до салону по саме нікуди і, щасливо перелаявшись із такими, як сам, – у путь-дорогу!

Щире «захоплення» у населення викликала недавня зміна графіка руху автобусів. Тепер замість проміжку в 15–20 хвилин між відправками(за розкладом), учасники непроханої новації мають вистоювати, у кращому випадку, по 20–30 хвилин на зупинках. Ось пасажири й мають увесь сучасний сервісний букет на протоптаній і накатаній роками дорозі.

Тут треба додати, що до цих згаданих віддалених, але багатонаселених районів обласного центру маршрути монополізувало підприємство ПАТ «Автобусний парк 13527» і ніякі інші перевізники туди носа не потикають.

Пасажири з розумінням сприйняли графік вихідного дня, коли їхні потоки відрізняються напрямком та інтенсивністю руху від буденної мікроміграції. Також ніхто нічого не має проти різниці в частоті напружених перевезень вранці й увечері проти вільнішого часу в полуденні години. І життя побудовано так, що кожен з нас, користуючись якоюсь послугою, повинен платити за неї. Народ і платить. Усе ніби логічно й добре, якби за пам’яті лише одного покоління ця плата не виросла у сотні разів, тоді, як заробітна плата основної маси населення - всього удесятеро.

Логіку автотранспортників теж нібито зрозуміти неважко – вони, як і всі інші експлуатаційники в умовах ринкової економіки, прагнуть більшого прибутку. Але якою прибутковістю і доцільністю хтось пояснить так званий «відстій», коли водій на виду у юрби тих, хто його чекає, демонстративно ігнорує свої обов’язки? Або, він же, напакувавши пасажирів, як оселедців у бочку, вимагає тут таки, у ним же створеній тісняві, обов’язково показати від когось із напівзадавлених пенсійне посвідчення. З місця не зрушить, доки не доб’ється свого. І цей же, до огиди принциповий і правильний, чомусь не віддає квитки тим, хто заплатив за них.

– Що є, те є, – погоджується голова правління ПАТ «Автобусний парк 13527» Анатолій Голованов(на знімку). – Однак і нас, автобусників, хтось має почути. Ми справді подовжили час між рейсами. Але це сувора необхідність, бо нам потрібно дуже ощадно використовувати наявні ресурси, аби зовсім не припинити виконання своїх функцій. Ми опинилися в дуже скрутній ситуації ось із яких причин.

Між українськими перевізниками і урядом діє угода щодо перевезення пільгових категорій населення. За нею держава відшкодовує перевізникам витрати, що вкладені ними для тієї мети. Для нашого підприємства на рік потрібно десь 22 мільйони гривень державної компенсації. Але нам за 2012 рік не додано до повної суми 1,612 мільйона. І не лише за цей рік, а й попередні борги, очевидно, не будуть повернуті. Ми дуже занепокоєні зростанням боргу до Пенсійного фонду України. Крім того, не маючи тих обіцяних законом грошей, підприємство жило кредитами, заборгувавши зарплату своїм працівникам (960 тисяч гривень), на запчастини (300 тисяч), за пально-мастильні матеріали (близько мільйона гривень). У будь-який момент постачальники можуть перекрити поставку газу, бензину чи солярки в борг – і що тоді робити?

Керівництво автобусного парку звернулося з відповідними листами до ОДА, інших державних установ, до народних депутатів від Кіровоградщини Березкіна, Табалових, Кудрі, щоб зрушити патову ситуацію з місця, скасувавши в обласному казначействі заборону на видачу підприємству заборгованого державою. Утім, Держказначейство, мабуть, теж не за простою власною забаганкою вжило суворі санкції до ПАТ «Автобусний парк 13527». Зрозуміти кожного можна, але чому завжди крайнім стає, зрештою, пасажир? Неспроста ж у розмові Анатолій Голованов згадав, що теперішні тарифи на проїзд не відповідають європейській практиці. Наші значно нижчі і їх треба підвищувати, каже він. Але ж, зауважимо, що й зарплати наші не відповідають європейським.

Як вихід із становища пан Анатолій пропонує на державному рівні усім пільговикам, особливо пенсіонерам, додати доплату на проїзд. А це при сьогоднішньому у дві гривні кіровоградському тарифі – 120 гривень на місяць. Однак чи схоче держава при теперішньому кризовому стані брати на себе такі грошові зобов’язання? А скільки доплачувати киянам, де тариф більший? І що робити уже пасажиру, якщо наш прагматичний бізнесмен раптом підніме уже наступного дня плату за проїзд до 10 гривень? Хто ж на чиєму горбу в рай в’їжджатиме?

Аби пом’якшити жорсткі умови транспортників щодо перевезень, автобусний парк іде на певні поступки мешканцям, скажімо, селища Нового. Наприклад, увів два рейси о 12-й і 14-й годині для підвезення школярів і студентів. Що ж, і на тому спасибі. Селищний голова Ольга Мельник говорить, що згадане ПАТ відгукується позитивно на деякі побажання селищан. Та й з міським керівництвом, твердить Анатолій Голованов, вдається вирішувати багато транспортних проблем.

А ось Лелеківка живе без селищної ради, а районні у місті ради чи то доживають останні дні, чи не переймаються транспортними негараздами. Тому міська рада нехай пороги нарощує, бо скаржників за таких умов значно побільшає, хоча кіровоградці звикли терпіти. Проте й у них нерви не сталеві, коли триває постійне звуження їхнього життєвого простору.