Моє меломанське знайомство з творчістю групи «Скрябін» відбулося в середині 1990-х, і хоч після виходу зі складу колективу Сергія Гери та Ростислава Домішевського я почав з меншим захопленням стежити за тим, що робив Андрій Кузьменко з новими музикантами, але завжди віддавав належне Кузьмі як перш за все майстерному авторові текстів. А от наскільки самодостатніми є мелодії пісень «Скрябіна»? Та ще й в оркестровці?

Випала нагода це перевірити 12 лютого в обласній філармонії, де естрадно-симфонічний оркестр під орудою Миколи Лисенка (так-так, правнука й тезки відомого українського композитора) представляв програму «Шампанські очі». Хоча проведена диригентом паралель між Андрієм Кузьменком та Моцартом щодо начебто простоти мелодій, які однаково успішно надаються для «випробування симфонічним оркестром», видалася мені все ж таки занадто сміливою, проте треба віддати належне – до оркестровок творці проекту поставилися дуже відповідально (уже після концерту дізнався, що до цього приклав руку й музикальний смак легендарний Василь Ткач). Було на повну використано палітру музичних інструментів: в одній композиції солірувала скрипка, в інший – флейта чи труба, навіть ударні. Або навіть протягом одного твору провідна партія, яка в оригіналі належала голосу Андрія Кузьменка, переходила від струнних до духових і навпаки.

Хоча, як на мене, опрацювання не всіх композицій виявилось вдалим. Якщо, скажімо, в баладі «Пусти мене» різке звучання струнних посилювало драматизм сенсу пісні, то у так само повільному суперхіті «Спи собі сама» все ж таки хотілося не скільки багатства звучання, скільки інтимності, камерності. Видається доречним було навіть додати елементи перфомансу. Якщо на початку згадувався Моцарт, то, як на мій погляд, у цьому випадку міг стати в нагоді досвід ще одного віденського класика Йозефа Гайдна і його «Прощальної симфонії». До того ж, судячи з реакції залу на вже «бісовий» «Танець пінгвіна», варто було б розбавити програму, що складалася переважно з балад, і драйвовими композиціями – у дискографії «Скрябіна» їх достатньо. Наприклад, «Бультер’єр» - ну, не втрачає актуальності («Що з того, що ми всі тепер Європа?..)

Також естрадно-симфонічному оркестру під керівництвом Миколи Лисенка вдалося здивувати мене й репертуаром. Якщо вкрай дивно було б не почути того вечора супермегахіти, які вже «закаверили» до неможливості, типу «Старі фотографії» чи вже згадану пісню «Спи собі сама», то от «Годинник» та ще й у поєднанні з «Героєм» мені, як шанувальнику «старого» «Скрябіна», було почути і несподівано, і приємно. Хоча важко не погодитися з диригентом – ці твори за останні 5 років, на превеликий жаль, набули особливої актуальності. А найбільший репертуарний сюрприз – це «Колискова» з малорозкрученого етнофолькового сайд-проекту «Еутерпа». І чим ще точно мені запам’ятається цей концерт – це спільним виконанням усім залом пісні «Старі фотографії». Не знаю як хто, але я у супроводі цілого естрадно-симфонічного оркестру співав уперше.