Певно, якби влаштувати серед творів підліткової літератури конкурс на героя, який виглядає найнещаснішим чи викликає найбільше жалощів, то Анне Беа – головна героїня повісті норвезької письменниці Аудгільд Сульберґ «Хто проти суперкрутих» – точно була б серед лідерів. Судіть самі: підсліпувата косоока дівчина-альбінос.

Але навіть така зовнішність, наголошує авторка, зовсім не привід впадати в пожиттєву депресію, опускати руки та рівень самооцінки до мінус безкінечності. Адже навіть у паралельних класах є діти, котрим пощастило ще менше: дівчинка з церебральним паралічем, яка пересувається на візку, чи хлопець зі шрамом від опіку через усе тіло та половину обличчя. До того ж, і це найголовніше, поруч з Анне Беа є люди, котрі завжди готові підтримати її і словом, і ділом. І нехай батьки не завжди знаходять правильні слова в розмовах з особливою донькою та ще й на початках її підліткового віку, але в матері дівчинки є сестра, тітка Муна – дивакуватий та ексцентричний персонаж, наявність якого – практично невід’ємна риса скандинавської літератури для тинейджерів. А ще, як не дивно, у Анни Беа є вірний друг Нільс. Нехай звиняє головна героїня, але саме Нільс – мій улюблений персонаж. Його багатолітній дружбі з відверто непопулярною дівчиною не заважають ані проблеми у власній родині, ані кпини однолітків. Скажімо, як можна не проникнутися симпатією до хлопця, котрий спеціально на фізкультуру одягається у яскраві кольори, щоб слабкозора Анне Беа завжди могла побачити його, коли їй знадобиться допомога. Погодьтеся, ніхто б не відмовився від такого друга, правда ж?

І що цікаво, дружба залишається дружбою, не переходячи у любов. Закохуються герої в інших, і власне почуття головної героїні до учасника популярного шкільного музичного гурту й спонукає нарешті Анне Беа проявити свій талант та спробувати втерти носа тим суперкрутим однокласницям. Хоча не всі засоби досягнення мети будуть чесними, скажімо, одну з учасниць до свого гурту головна героїня заманює брехнею, і я очікував, що за неї Анне Беа доведеться ще й як розплатитися. Але це їй зійшло з рук надзвичайно легко, і цей факт – певно, моє головне зауваження до Аудгільд Сульберґ. Інше – з приводу перенасиченого англоамериканізмами сленгу юних персонажів з яким, відчуваю, довелося неабияк помучитися перекладачеві Наталі Іваничук. Сумніваюся, що саме так в реальності розмовляють норвезькі тинейджери.

Загалом, «Хто проти суперкрутих» - доволі симпатична, дівчачоцентрично-мелодраматична повість  про те, що головна краса – не зовнішня, а внутрішня; що кожна дитина має талант, сила якого змусить забути про всі можливі її недоліки, та про те, наскільки важливо на шляху до втілення своєї мрії відчувати підтримку однолітків та дорослих.