Упевнений, якщо не всі, то переважна більшість тих, хто мав нагоду переглянути короткометражку Антоніо Лукіча «У Манчестері йшов дощ», з неабиякою цікавістю чекали на дебютний повний метр режисера. І після світової прем’єри в Карлових Варах, у липні на Одеському кінофестивалі відбулася українська прем’єра стрічки «Мої думки тихі».

Я недарма згадав «У Манчестері…», бо важко не помітити багато спільного між цими роботами. І там, і там у головній ролі актор зі зростом 2 метри 7 сантиметрів Андрій Лідаговський; в обох картинах наскрізною є тема стосунків між сином і матір’ю. Тільки в «Моїх думках тихих» мати вже «матеріалізується» на екрані, та ще й як «матеріалізується» - в особі неперевершеної Ірми Вітовської, якій ця роль дала нагоду продемонструвати багату палітру акторського обдарування, й вона з успіхом цим скористалася. Таким чином цілком плановано відтіняючи зовні малоемоційного персонажа Лідаговського . Але ті нечасті моменти, коли головний герой дає волю емоціям – окремий контрапункт стрічки.

«Мої думки тихі» навряд чи назвеш винятково оригінальним фільмом. Почати хоча б з того, що це роуд-муві – один з, пардон за каламбур, заїжджених кіноформатів. Та й теми, яких торкається Антоніо Лукіч, неодноразово ставали приводом для вправлянь у гуморі. Скажімо, недорікуватість прикордонників чи «принади» подорожі плацкартним вагоном вітчизняною залізницею (хоча, вертаючись потягом додому, не відмовився б почути від провідника пропозицію: «Чай, кава, тірамісу»). 

Або ж (часто як слід неусвідомлене) бажання виїхати за кордон, вийшовши заміж за багатого іноземця (як мати головного героя) чи виконавши рідкісну роботу – як головний герой, котрий займаються «експортом звуків» українських тварин. Але такі пересічні й архетипні теми у фільмі постають небанально – чи то через майстерно складені діалоги, чи то через віртуозну акторську гру.

Загалом, стрічка «Мої думки тихі» може стати прецедентом у вітчизняному кіновиробництві, коли касовим хітом може стати не невибаглива комедія (та ще й за участю «селебрітіс») штибу «Скаженого весілля» чи «Свінгерів», а арт-мейнстримна комедія (нехай і з відчутними елементами драми), яка є фестивальним хітом. 

ОМКФ дав для цього передбачення усі підстави: дебютний повний метр Антоніо Лукіча здобув у Національному конкурсі й визнання критиків (нагорода FIPRESCI), і Приз глядацьких симпатій, а Ірма Вітовська була відзначена за найкращу акторську роботу. І ще в мене є таке передчуття, що фільм може отримати якусь окрему нагороду від зоозахисників: у прикінцевих титрах сумлінно згадали всіх задіяних у зйомках тварин, декого навіть поіменно, точніше попрізвисьчино.