У мене часто буває, що розумієш, що це «твоє кіно» після певної влучної фрази чи епізоду. З новим вітчизняним науково-фантастичним фільмом для сімейного перегляду «Бобот та енергія Всесвіту» трапилося саме так. Як мені міг не сподобатися герой, який побачивши напис на спортивному кубку почав неабияк обурюватися, що там є помилка – не «по боротьбі», а «з боротьби». З таким підходом до справи та пристрастю до фотографування упізнаєш задатки майбутнього журналіста.

Узагалі, як на мене, образ головного героя – безперечна удача режисера Максима Ксьонди з командою. Віктор Григор’єв чудово перевтілився у роль 12-річного Вадіка – трохи незграбного підлітка, але який в оточенні однолітків хоче видаватися сміливішим і розкутішим. Він щиро хоче допомогти своїм співтаборянам, але це все обертається тим, що йому швидко доведеться вигадувати вихід з непростої ситуації, в яку він сам себе і загнав. Хоча своїм найулюбленішим образом у стрічці я б назвав не головного героя, а його друга, якого у фільмі називають не інакше як Санчо Панса. Він ще менш рішучий і більш тюхтіюватий, у порівнянні з Вадіком, проте завжди готовий стати тому в пригоді: чи то поділитися харчами, коли на головного героя образиться увесь табір, чи то чекати друга під дощем, стоячи на шухері.

Якщо Вадік і Санчо, судячи з усього, у «Боботі…» відповідальні за показ справжньої дружби, то інші два помітні персонажі – вожаті таборів-конкурентів кремезний Валєра та інтелігентного виду Костя – призначені творчою групою відповідальними за жарти і меми (принаймні фраза «Валєра, дай мені биту» цілком тягне на такий статус).

«Бобот…» позиціонується як фільм з великою кількістю якісних спецефектів – і власне в цьому аспекті претензій навряд чи може бути. Хоча захоплення цим компонентом, як на мене, пішло на шкоду динаміці сюжету. Є в картині розлоги сцени, створені, в основному, за допомогою комп’ютерної графіки, і вони годилися б для якогось дорослого науково-фантастичного фільму з претензією на артхауз, ніж для підліткової пригодницької стрічки. Та допускаю, що творці стрічки і не ставили собі за мету створити карколомний екшн, адже у «Боботі…» є виразні меседжі як особистісного, так і глобального масштабу. З останнього, скажімо, те, що люди самі нищать Землю і що із місією руйнування середовища, в якому воно живе, людство може впоратися і без втручання якихось сторонніх сил (у цій картини це таємничі сміттярі).

Тільки я, відверто кажучи, так і не зрозумів до кінця причину ворожнечі між цими сміттярами та рятівниками-служителями енергії, втіленням яких і є Бобот. Імовірно, це могло статися через те, що я пішов на сеанс зі своїм семирічним хрещеником, і він практично увесь фільм щось коментував та перепитував. Власне, це підвело мене до висновку, про який я згадував вище – фільму таки бракує динаміки, аби утримувати увагу надто юних глядачів, та й не всі перипетії для них будуть легко зрозумілими. Тому молодших школярів на стрічку брати навряд чи варто. А от починаючи років з 11-12, коли підлітки вже бували у літніх таборах, коли виконували на спір якісь відчайдушні штуки, коли не відмовились би врятувати світ – має бути саме те.

Одна моя колега розповідала, що подивившись трейлер «Бобота…», її донька не виявила особливого бажання йти на фільм. У принципі, абсолютно резонно, адже доволі нечасто зустрінеш поєднання наукової фантастики та сімейного кіно. До того ж, це відверто хлопчача стрічка. Хоча по ходу картини були натяки на любовну лінію, проте, на відміну від багато в чому спільної за цільовою аудиторією «Сторожової застави», Максим Ксьонда з командою вирішили зайві шмарклі не розводити – нагадую, героям світ треба рятувати. З дівочих персонажів довше кількох секунд на екрані з’являється дівчина-сміттярка (щиро кажучи, хотілося б більшого розкриття цього персонажа, бо без цього одне вкрай важливе для сюжету рішення героїні виглядає не дуже переконливо) та Даша Астаф’єва у невеличкій ролі волейбольного судді. Останнє, певно, має привабити до кінотеатрів не тільки дітей, але й їхніх тат.

Як висновок, «Бобот та енергія Всесвіту» демонструє те, красиву картинку в Україні робити вже можуть, а над тим, щоб підтягнути під неї в усіх компонентах переконливий зміст – ще треба працювати. Та все одно після перегляду відчуття марно витрачених часу й грошей не виникає. Зрештою, як стверджують автори фільму, майбутнє залежить від того, що ти зробив сьогодні. Як на мене, сьогодні Максим Ксьонда з командою зробили достатньо, аби дивитися в майбутнє українського кіно з оптимізмом!