Ісландсько-українська кінокартина «Гірська жінка на війні» - фільм, гідний того, аби на сеансах були заповнені зали. Адже у стрічці велику частину займає пригодницький екшн: коли головна героїня Хатла, скажімо, намагається провезти вибухівку через блок-пост, а потім тікає від переслідування, уникаючи дрона та ховаючись від охорони на гелікоптері з тепловізорним датчиком – все це знято так, що важко не співпереживати.

Також у цій стрічці достатньо мелодраматичних моментів, насамперед пов’язаних із прагненням головної героїні удочерити дівчинку й нарешті відчути себе матір’ю, і це бажання постійно входить у конфлікт з її громадянською місією – нехай навіть терористичними методами, але зупинити роботу алюмінієвого заводу, котрий, на її переконання, псує екологію країни. Також дуже зворушливо показано стосунки між Хатлою та її сестрою. Хоча вони начебто за характером різні (як Махатма Ганді та Нельсон Мандела, чиї портрети висять у вітальні головної героїні), але , зрештою, сімейні узи переважать над прагненням особистого щастя. А який же скандинавський фільм та без показу пейзажних красот та своєрідного гумору. Фраза «імовірний родич» взагалі цілком тягне на мем.

І окремо варто сказати за музичне оформлення, адже саме за нього «Гірська жінка на війні» отримала нагороду на Каннському кінофестивалі. Хіпстерське ісландське ударно-клавішно-духове тріо, яке виконує саундтрек не за кадром, а прямо в ньому – хоч у помешканні Хатли, хоч обабіч шосе, хоч біля електроопори, яку героїня збирається підірвати тощо. І на протиставлення із такими сучасними зовні хлопаками – українське жіноче фольклорне тріо в автентичному вбранні. Хоча наприкінці обидва ці колективи символічно зійдуться разом, зайвий раз увиразнюючи чи не головний конфлікт фільму – між минулим, прадавнім, укоріненим в родинній пам’яті поколінь (невипадково у стрічці доволі багато уваги приділено родинним зв’язкам) та сучасним, агресивно привнесеним зовні.

Після завершення сеансу ми ще трохи обговорили побачене (адже в нас у місті не так багато шанувальників українського і фестивального кіно, які б наважилися піти на єдиний сеанс о 22.00 – ми практично всі одне одного знаємо), і зійшлися на думці, що все ж таки добре, що Україна «засвітилася» в такому потужному копродукційному проекті (власне, ісландський кінематограф, на мою думку, нині один з найцікавіших). І так «засвітилася», що, за версією творців «Гірської жінки на війні», навіть пересічні ісландські таксисти знають, що рейсів в Україну з аеропорту Рейк’явіка немає.