Мрійливі розмови в Україні про
захід, який систематизував, каталогізував
би театральне середовище - це таке собі вічно актуальне і вічно нездійсненне очікування Ґодо. З кожним роком з'являється дедалі більше незалежних
ініціатив, які, з тих чи інших причин,
відхрестившись від «доморощених» державних, а інколи й просто професійних
інституцій чи навичок, випадають з
великого історичного наративу під
назвою «український театр» і продовжують існувати в якихось локальних, «острівних» комунікаційних зонах.
Не можна не поділитись стійким відчуттям-здогадкою: ось таке «хутірне» й фрагментарнее сприйняття простору (здається, історично характерне для українців), невміння мислити багатокомпонентні формації чи робочі структури у, скажімо так, «світових» масштабах – ключова риса провінційності, якраз дуже добре, навіть з такою собі емблемою гіперком-пенсації, подолана у країнах, що свого часу мали імперський досвід.
Тому в Росії маємо національну театральну премію «Золота маска» на додачу з купою інших фестивалів, у Білорусі - TEART, який щороку роблять на «благословенні» гроші одного зацікавленого спонсора - БелГазПромбанку, в Європі - окрім низки інтернаціональних, «планетарного» масштабу фестивалів у Німеччині чи Франції, які не варто й згадувати звичку облаштовувати якщо й «камерні» за розмахом, то з якимсь дивовижно логічним відчуттям цілого, фестивалі.
Прикладом можуть бути SIRENOS у Литві або Divadelna Nitra в Словаччині - до речі, локалізовані саме в регіонах, а не в столицях - великих містах.
В Україні приблизно таку функцію театральної «панорами» виконувала хіба що «Київська Пектораль», яка традиційно регулювала баланс сил у київському «бомонді», й «Мельпомена Таврії», директора якої херсонський журналіст нещодавно звинуватив у величезних фінансових операціях на базі того ж таки Театру ім. Куліша (див.: «Схемы Карабаса: как директор театра Александр Книга перекачал полмиллиона из бюджета на счета своей фирмы» на порталім http://kherson.ua.city). Останнє все ж було явищем дуже компромісним - воно й не дивно, коли невід'ємними елементами театральної ходи щороку є фігури в костюмах кетчупу чи пельменів, а театрознавці, під впливом імпровізованої літньої «відпустки», вже звикли змінювати свій шок на інтонацію стьобно-поблажливу.
Тож коли Мінкульт анонсував створення «першого національного мистецького фестивалю» з бюджетом у 7 млн гривень (для порівняння, ГОГОЛЬфестові, який, щоправда, продає квитки, виділили близько 2 млн гривень) - запитань і нездорових сподівань було безліч.
Пов'язана з організацією фестивалів діяльність має довжелезну історію і її «усталений» менеджмент завжди залежав від особливостей комунікаційного середовища, швидкості «кругообігу» інформації, «тектонічної» структури соціуму поточного періоду. Сучасний фестивальний менеджмент має низку правил, робочих схем, добрих традицій, які у перенасиченому віртуальними платформами і гіпершвидкому суспільстві просто безглуздо ігнорувати.
Театральна хода (Львівський академічний духовний театр «Воскресіння» та учасники фестивалю) на національному мистецькому фестивалі «Проблеми із поселенням виникли не тільки в студентів, яких селили в беззірковий готель «Турист» із графіком подачі води - увага - виключно з восьмої до десятої ранку, а й в журналістів чи навіть запрошених кураторів»
Скажімо, фестиваль з бюджетом близько 7 млн гривень має всі шанси розробити - хоча б у просторі власного міста - кейс із ефективною чи принаймні трохи помітною рекламою, яка давно вже не обмежується низкою бігбордів край дороги. Згадується, наприклад, як PORTO FRANKO, окрім банеру для гостей прямо на вокзалі, вигадали фішку із характерними літерами на телевежі – найвищій точці міста, яку видно звідусіль!
Щодо літер, то згадані вони тут недаремно, це - якраз чудова й доречна вказівка на інший, надважливий сегмент роботи. Можливо, школярки з інстаграму чи майстрині шеллаку у квартирах і не знають слова «брендинг», але вони точно знають, що будь-який торговий знак, марка, сторінка чи подія має шанс вижити тільки за наявності певного фірмового стилю. Тобто бренд, спільнота и формація просто опиняються перед необхідністю створення «лінійки» знаків під різні формати - адже кожен з них буде розташований на «інакшому» інформаційному носієві. На практиці це означає: будь-яка фестивальна продукція, що не містить «на собі» повної інформації про її «приналежність», мусить мати «маркування» у вигляді лаконічного розпізнавального знака. Кропивницький fest має розроблений сайт (на який, важко повірити, таки пішли гроші) - http://kropfest.com.ua/glavnaya.html - і має надруковану ледь не під час самого фестивалю програмку, яка - не більше не менше – просто «вистрибнула» з іншої реальності.
Давайте будемо чесними: в жодній іншій країні фестиваль з такою інформаційною політикою просто не розпочався б. Але це - геть не претензії порівняно зі справді революційним «перформативним» потенціалом фестивалю, що за форматом свого проведення тягне ледь не на Ситуаціоністський Інтернаціонал. Наприклад, у рамках фестивалю анонсувалась робоча майстерня для студентів-критиків під кураторством Сергія Васильєва.
Першого ж фестивального дня - за відсутності чіткої модерації чи відповідальних осіб (адже все працює за схемою лабіринту-гепенінгу «набери номер, який перенаправить тебе на інший номер») - на виставу майже неможливо було потрапити, адже в Україні 2017 року з'явився фестиваль, на якому навіть не змогли роздрукувати бейджі для преси. Зрозуміло, що задля економії державних коштів люди йдуть на жертви, але, врешті-решт, це можна роздрукувати вже навіть і на принтері. А про майстерню театральних критиків організатори фестивалю просто випадково забули. Тому не дивно, із такою довірою до автономних і саморегулюючих сил реальності, що проблеми із поселенням виникли не тільки в студентів, яких селили в беззірковий готель «Турист» із графіком подачі води - увага - виключно з восьмої до десятої ранку, а й в журналістів чи навіть запрошених кураторів.
За даними Міської ради Кропивницького, якими поділився на прес-конференції ініціатор фестивалю Олександр Горбунов, місто може прийняти не більше 900 осіб. На логічне запитання із зали, а скільки ж людей фестиваль прийняв по факту, ніхто відповідь сформувати не зміг. Олександр Горбунов, як співорганізатор, також заявив, що «фестиваль може дати імпульс для розвитку
Київський академічний драматичний Молодий театр. Режисер - Андрій Білоус «Єдина реальна мета подібної акції - це утвердження нової політичної назви міста, такий собі послідовний елемент у логіці професійної біографії ініціатора» місцевої інфраструктури», а на претензії запрошених телеоператорів, яким не вистачило безкоштовних «вхідних», або ж білетери не «розпізнали» на вході (тобто про них теж забули), відповів із сумом в очах: в цьому житті «усім усього не вистачить». Тут виникає запитання: чому ж раптом в такому дивному місті (хай би воно й було батьківщиною однойменного драматурга), об'єктивно неготовому до національного фестивалю, раптом вирішили його провести?
При першому погляді на афіші чи інформацію в мережі здається, що це такий собі «широкий жест» Мінкульту - можливо, трохи організаторськи невмілий, однак дуже милий і налаштований на інновації. Але згодом (знову ж таки, запитавши на тій самій прес-конференції) дізнаєшся, що це особиста, тобто ледь не одноосібна ініціатива депутата (з 2014 року - «Народного фронту») Олександра Горбунова, який входить до складу Комітету Верховної Ради з питань держбюджету, є членом міжвідомчої комісії з питань державних інвестиційних проектів.
Тож подякуємо Великій Люстрації за те, що в нас при владі є люди, здатні переконати Мінкульт в тому, в чому його часто не може переконати жоден інший, навіть найекономніший проект! А саме: виділити таку величезну суму грошей на культурну подію - фестиваль.
Претензії щодо бодай якогось «вшитого» мотто мистецької програми, зазвичай розробленого для того, аби фестиваль «тримався купи» і міг заявити ро себе як про тематичну подію, відразу німаються, якщо мислити концептуально, адже глибокий і вмотивований концепт фестивалю таки є. Серед останніх аконодавчих ініціатив Олександра Горбунова - законопроект «Про внесеннязмін до Закону України "Про географічні назви"», зокрема пряма ініціатива у Постанові № 4222 про перейменування міста Кіровоград на місто Кропивницький (відповідно до вимог Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»). Тобто єдина реальна мета подібної акції - це утвердження нової політичної назви міста, такий собі послідовний елемент у логіці професійної біографії ініціатора. (До речі, кому цікаво, порахувати приблизну кількість родичів чи машин будь-якого чиновника можна на сайті проекту ГО «Канцелярська сотня» https://declarations.com.ua/)
Навіщо? Задля європеїзації, звичайно. Так. Задля розвитку регіону. Нічого не подумайте. Адже корифеї мають жити й переосмислюватись, фуршети - з'їдатись, строката програма – бути предметом анекдотичних цитувань п'яних студентів, обласні театри – насолодою для очей пенсіонерок і місцевих парочок, які ніколи не подумають про те, куди загалом ідуть їхні податки.
фото - umoloda.kiev.ua
