На прем’єру фільму Юрія Ковальова «Сторожова застава» у кінотеатр «Портал» я йшов з певною пересторогою, адже напередодні прочитав на фейсбуці, як би так пом’якше висловитися, малокомпліментарний відгук про стрічку від шанованого мною критика Олександра Гусева. Справді, з великою кількістю зауважень важко не погодитися, скажімо, про певну затягнутість (як на мене, 111 хвилин для сімейного кіно це все ж таки забагато), непереконливість любовних та трагічних сцен, озвучання більшості основних персонажів іншими акторами, голоси яких знайомі за дубляжем закордонних фільмів (хоча, можливо, це задумувалося як певна «фішка», щоб глядач постійно перевіряв свої відчуття: чи він дивиться вітчизняне кіно, чи щось голлівудське).
Але щодо окремих висловлених паном Олександром думок спробую подискутувати. Оскільки «Сторожова застава» заявлене як «кіно для сімейного перегляду», то як на мене, до його аналізу слід підходити не зовсім з тих позицій, що й до кіно для дорослої аудиторії. Так само як молодших школярів не вчать читати на творах Кафки чи на початках школи середньої в обов’язковій програмі з літератури нема Джойса, навряд чи від кінематографу для згаданих вікових категорій варто вимагати експериментів з формою та змістом й надто дорікати шаблонністю й незмінністю образів та передбачуваністю сюжету (прошу не плутати з примітивізмом). Зло повинне бути злим і підступним, Добро – добрим, і друге з найменшими втратами, але яскраво має здолати перше. Плюс наявність певного дидактичного меседжу, який, на мою думку, у «Сторожовій заставі» проартикульовано виразно й достатньо ненав’язливо. Це стосується, зокрема, думки про те, що свої страхи можна подолати лише разом з близькими людьми, і так само разом – плечем до плеча, щитом до щита – можна захистити рідний край від ворогів, скільки б їх не було. (Хоча щодо останнього з пафосністю трохи перебір).
Також виникають сумніви в доцільності такої кількості гумору при не завжди відповідній його якості. Хоча пригадую принаймні два моменти, коли під час сеансу зал просто вибухав реготом. Перший – при фразі одного з богатирів: «Стріла в лоб – так стріла в лоб» (нехай трохи відгонить 95-квартальністю, але з екрану пролунало цілком «в тему»). Другий – при «LondonisacapitalofGreatBritain», і студенти, з якими ми ходили на фільм, сказали, що будуть використовувати цю техніку заклинання, якщо не підготуються до пари. Крім того, ризикну дорікнути надмірністю вживання сучасного сленгу в мовленні богатирів ХІІ століття, якому їх нібито вчить прибулий з далекого майбутнього підліток Вітько. Хоча фразу, винесену в заголовок статті – «Без проблем, чуваки, я ж казковий богатир» – однозначно забираю в цитування.
У підсумку наважуся висловити думку, що спроба сімейного кно, та ще й у такому технологічно складному та витратному жанрі як фентезі на історичній основі (картинка, слід віддати належне, дуже (спец)ефектна) Юрію Ковальову та команді «Сторожової застави» швидше вдалася, аніж ні. У фільмі є такий епізод, коли старійшина застави дід Овсій розповідає гостю з майбутнього Вітькові про свої неодноразові марні намагання побудувати хоч якийсь апарат для літання й показує шрами, що лишились після невдалих випробувань. І коли хлопець каже: мовляв, це шрами від падінь, старий заперечує: «Це шрами від польотів». Думаю, так можна сказати і про саму стрічку: усі можливі «шрами» «Сторожової застави» – то від польотів, а не від падінь.
