3 22 по 24 вересня в Кропивницькому, у кінотеатрі «Портал» проходив «OBRIYKINOFEST», в рамках якого було продемонстровано 6 українських стрічок. Серед подій фестивалю був і допрем’єрний показ фільму «Припутні», який в нашому місті представляли режисер Аркадій Непиталюк та актор Яків Ткаченко. Сьогодні, 28 вересня, картина стартує у всеукраїнському прокаті, і якщо ви все ще вагаєтеся, йти на фільм чи ні, можливо, інтерв’ю, яке ексклюзивно для «Kirovograd24» дав режисер «Припутнів» Аркадій Непиталюк, допоможе вам ухвалити позитивне рішення (по 4 жовтня в «Порталі» стрічка на сеансі о 19.15)

- Аркадію, один з організаторів «OBRIYKINOFEST» Анатолій Базильчук на прес-конференції сказав, що в програму фестивалю добиралося кіно «як засіб впливу на свідомість та формування світогляду». Коли Ви знімали фільм «Припутні», Ви усвідомлювали цю відповідальну місію?

- Коли робиш фільм, – коли пишеш сценарій, а потім знімаєш – ти насамперед думаєш про те, щоб усе це було цікаво глядачеві – щоб була цікава історія, щоб вона була про щось, про справжніх людей, щоб вона відображала сучасну українську реальність, і разом з тим, щоб стрічка мала свою інтонацію, свою стилістику. А зосередження на подібній місії, як на мене, навпаки заважало б. Ти б думав: о, я місіонер, я виконую таку велику місію… Хоча я впевнений, що всі ми – ті, хто робить в Україні кіно – ми таки виконуємо місію. Тому що кіно нема і зараз в певному розумінні тільки кіноперейми, нове українське кіно лише народжується, і наша велика місія для країни – щоб воно народилося.

- Якщо погодитися з Вами, що нині період «кіноперейм», то, виходить, фільми, що виходять у цей час, у тому числі і Ваша картина «Припутні», - то передчасно народжені діти?

- Можливо, це не те щоб передчасно народжена дитина, а скажімо, зараз тільки вилізла п’ятка чи голова, ми бачимо лише обриси майбутньої дитини. Або навіть якісь виділення перед тим, як з’явиться дитина.

- Помітна частина режисерів, які останнім часом випустили повнометражні фільми, і Ви в тому числі, проходили професійне навчання чи стажування за кордоном. Як на Вашу думку, цей факт якось буде впливати на динаміку становлення нового українського кіно?

- Буде впливати дуже сильно й дуже позитивно. Насправді ми досі жили і багато в чому продовжуємо жити в законсервованому пострадянському світі, і він у нас ніби відокремлений від сучасного розвинутого європейського світу. Будь-яке стажування, будь-яке навчання – елементарне чи повноцінне, – або навіть презентація свого фільму в конкурсі чи поза конкурсом закордонного фестивалю та спілкування на тому фестивалі додає дуже багато. От з моїм першим короткометражним фільмом «Кров’янка» ми нещодавно побували на фестивалі у хорватському Вуковарі, а також його відібрали для участі у фестивалі в Коттбусі. І на подібних подіях ти маєш змогу спостерігати за новітніми кінематографічними тенденціями, побачити сучасні принципи побудови кінотворів. Щоб ми не жили тільки радянським і пострадянським минулим та копіювали ту стилістику, ті схеми. Зрештою, це абсолютно органічна, природна ситуація у всьому світі, окрім деяких ідіотичних країн із закритими суспільствами (скажімо, Північної Кореї, Росія помаленьку стає такою теж).

- На прес-конференції також відзначалося, що в України вже зараз роблять кіно якісніше, ніж у деяких найближчих західних сусідів. Як на Вашу думку, майбутнє українського кіно – за оригінальними цікавими ідеями чи за високим технологічним рівнем втілення?

- Дуже складне питання. Я думаю, що майбутнє і за тим, і за тим. І в той, і в інший бік треба рухатися, щоб робити кіно ліпше і якісніше як за задумом, так і за технологією втілення. Як на мене, на першому місці для нас зараз – те, ЩО ми маємо знімати, які історії. А з ЯК знімати – не думаю, що з цим взагалі виникають особливі проблеми, хіба що з певними технологічно дуже складними жанрами.

- Як відомо, в основі фільму «Припутні» - п’єса Романа Горбика «Центр», де були лише три жіночі персонажі. Очікувано, що ці героїні найпомітніші й у кінострічці. Ви не боялися, що наймолодша в цьому тріо – Юлія Врублєвська – губитиметься на тлі своїх партнерок – досвідчених і яскравих Ніни Набоки та Олени Узлюк?

- Ні, не боявся. Тому що одне з основних завдань кінорежисера – привести всіх без винятку акторів у фільмі до певного одного знаменника, до того, щоби якість їхнього існування перед камерою була однакова. Якщо я бачу, що хтось не дотягує, а хтось, так би мовити, перетягує, то я доводжу перших до рівня других. Це дуже важливо. Я знаю фільми, в яких режисери не стежать за цим, і ти бачиш, що один гарно грає, а другий паскудно – значить, режисер не привів їх до одного рівня гри. Глядач не має звертати увагу, хто грає гарно, а хто паскудно, глядач про це не має думати. Він має думати про історію, має спостерігати за персонажами як за людьми, а не думати, чого режисер не допрацював з актрисою чи актором.

- Все ж таки, що Вам частіше доводилося робити: підтягувати менш досвідчених акторів чи притишувати більш досвідчених?

- І те, і те доводилося робити. Наприклад, Діму Хом’яка як непрофесійного актора, особливо в першій сцені з Христею в машині, мені доводилося, так би мовити, «накачувати», дотягувати до певного емоційного стану, щоб він узяв цю ситуацію на себе, коли він тут і зараз має вирішити, чи буде з ним Христя чи не буде й наважитися на те, щоб її викинути. А, наприклад, з Оленою Узлюк навпаки треба було трохи скрадати її гротеск, її, скажімо, театральне награвання. Хоча ми багато чого залишили, тому що подібне притаманне саме цьому персонажу – в неї ж є таке трохи екзальтоване існування. У пані Ніни Набоки – не пригадую, хіба якісь нюанси корегував. Цей персонаж їй дуже близький і знайомий, вона вловлювала його на ходу. До речі, акторка сама з Донбасу, з україномовного села. А Юлію Врублєвську треба було дотягувати до суржику, бо вона з Луганська, першопочатково російськомовна. І хоч вона в Інституті імені Карпенка-Карого закінчила український акторський курс, але там грали літературною українською мовою, а тут такий суржик. І я їй начитував на диктофон репліки її героїні повністю всі й надсилав їй файли. Вона отримувала, слухала і так вчилася.

- Не можу не спитати про музичне оформлення стрічки. На постері зазначається: «Житейська комедія під «Воплі Відоплясова», але таке враження, що більше звучить музика Бетховена. Це Ваш улюблений композитор, адже головний герой викидає диски Моцарта та Баха, а Бетховена залишає?

- Звісно, більше Бетховена. Коли виникла думка, що Христя, так би мовити, «натаскала» Юру на слухання класики, я навмання почав переслуховувати відповідний репертуар. І наштовхнувся на «Місячну сонату». Хоча я знав цей твір, але саме в цьому контексті я зрозумів: точно, саме «Місячна соната» має звучати в сцені Христі та Юри. І зрозумів потім, що саме диск Бетховена він залишить. Тобто вибір такий був: «Місячна соната» потрапила в сцену – далі залишився Бетховен. Якби в цю сцену чи в якусь іншу потрапив, скажімо, «Турецький марш», тоді, можливо, він би залишив диск Моцарта.

- У «Припутнях» не можна не відзначити дуже якісну роботу менеджерів по локаціях. Оті хати, в яких ви знімали, ви якось прикрашали чи навпаки робили більш занедбаними?

- Більш занедбаними точно не робили. Ми тільки ці локації підводили під потрібний стан для сценарію. Наприклад, подвір’я баби Зіни. Там не було смітника навколо однієї з яблунь, це штучно накиданий мотлоху. Там не було біля паркану в траві корпусу «Запорожця» - його привезли художники-постановники. А в хату баби Зіни ми попросили господарів повернути образи, бо там лишились тільки планки, на яких стояли ікони. Крім того, художники вибудовували певні композиції зі склянок, з банок, з бідонів, зі ще чогось. Тобто ми опрацьовували, але навмисне не причепурювали і не погіршували. І взагалі я не знаю, чому ця історія сприймається як треш, як «чорнуха». Ми знаходили набагато гірші, набагато брудніші хати. Насправді ми вибирали доволі окультурені локації. У нас немає «чорнухи», насправді це така сучасна казочка про те, як зустрівся Юра зі Свєткою, як доля їх звела.