З режисеркою Мариною Степанською ми спілкувалися на Одеському міжнародному кінофестивалі наступного дня після всеукраїнської прем’єри її першої повнометражної роботи «Стрімголов» (а світова прем’єра картини відбулася на одному з найпрестижніших МКФ у Карлових Варах на початку липня). Про реакцію критиків та звичайних глядачів на її нову стрічку, про важливість мови в кіно, про те, як Марина почувається в одному ряду з Лозницею, Слабошпицьким та Звягінцевим, про інфантилізм у сприйнятті сучасного кінематографу, про якісний стрибок у вітчизняному кіно й вітчизняній кінокритиці та про майбутнє проекту «Шорт-лист» - далі в нашій розмові.

«Мені дуже хотілося, щоб на екран повернулися живі люди – не шаблони з атракційного комерційного кіно»

- Марино, Ви ще не втомилися відписувати подяки на ту величезну кількість захоплених постів на фейсбуці після прем’єри Вашого фільму «Стрімголов» на ОМКФ?

- Як я можу втомитися, якщо це 20 годин винагороди за 2 роки без вихідних.

- А хіба подібні репліки в соцмережах  для Вас настільки вагомі, якщо, наприклад, після прем’єри «Стрімголов» на кінофестивалі у Карлових Варах про стрічку написав такий впливовий у світі кіноресурс як «Variety»?

- Насправді, вагомий кожен відгук, тому що коли в цьому інформаційному просторі з’являється назва фільму – це йому допомагає. І тут якщо думати в інтересах фільму, то, ясна річ, рецензія у «Variety» – у виданні, яке може в міжнародному просторі або «вбити» кіно, або підняти його на певний щабель – це вкрай важливо, тому що нам почали писати, окрім фестивалів, люди з індустрії. Скажімо, мені написав один американський продюсер, попросив скрінер – для мене це ніби якийсь паралельний світ, раніше це для мене був просто космос, зі мною не дуже з’єднаний.

Але на Одеському МКФ нервів було набагато більше, ніж у Карлових Варах, тому що я знаю, що український глядач українському кіно авансів робити не буде. Жодних. І навіть стрічки, які тендітні не по вигляду, а такі, що потребують певних умов, щоб у них зануритися, як, наприклад, моя любов «Рівень чорного», відсутністю цих умов можуть бути зруйновані. Звісно, я не порівнюю цю ситуацію з фільмом і фестивалем, але інколи буває: твоя стрічка опиняється в такій ситуації і ти не можеш нічого вдіяти. І ось я сиділа на перегляді увечері – вранці був добрий перегляд, мені здалося, що фільм зустрівся з глядачами і зрезонував - тому я трохи заспокоїлася. А ввечері зал був «їжакуватий», я подумала: «Ну, все пропало!» Тому для мене сюрпризом були реакції. У будь-якому разі найважливіше – що це тобі додає впевненості в тому, що твої власні відчуття (бо у «Стрімголов» є дуже багато нюансів, де я орієнтувалася виключно на власні відчуття) і всі ці реакції, відгуки дають просто підтвердження тому, що коли ти максимально чесний із собою, то це резонує з іншими, адже є певний універсальний однаковий досвід. І це мене втішає і заспокоює, бо я параноїк.

- Ви згадали «Рівень чорного» Валентина Васяновича - фільм без діалогів, перед тим у Мирослава Слабошпицького були практично безслівні «Ядерні відходи» та «Плем’я», та й про «Стрімоголов» у згаданій статті на «Variety» теж зазначається, що в певних сценах замість слів «промовляють» рухи персонажів. Подібна безслівність чи малослівність у сучасному кінематографі - про що це, на Вашу думку, свідчить?

- По-перше, про це Вам треба спитати про це в згаданих авторів, котрі зараз на цьому полі працюють. Тому що я для себе конкретно в цьому випадку обрала трохи інше поле – поле розмовного кіно. У мене було два виклики: мені хотілося зробити просте розмовне кіно, дати новий шанс «речи». На жаль, я не можу підібрати адекватного українського слова…

- Мовлення?..

- Дякую, але все одно це інше. Це певний спосіб мовного буття. І цей певний спосіб мовного буття в нашому кіно, в основному, збігається з мовним буттям умовних персонажів. І мені дуже хотілося, щоб на екран повернулися живі люди – не шаблони з атракційного комерційного кіно. Я повернуся трохи в минуле і порівняю. Після закінчення інституту я три роки працювала на серіалах, а це такий симулякр, де мова втратила абсолютно всі свої функції. Там сцени виглядають так: «Привіт! Нам треба поговорити! – Добре, давай поговоримо. Про що поговоримо? – Сідай. – Добре. – То коли ж ти скажеш, про що ми поговоримо?» і так далі. Це просто набір слів, які заповнюють ефір, тому що за кількість слів заплачена певна кількість гривень. Тобто серіали зруйнували мову. Тому багато хто приходить в кіно й вирішує, що неможливо повернути мову, тому треба шукати специфічну саме мову кіно не в мовленні, не в «речи». Я брала участь у кількох проектах, в яких теж відмовлялися абсолютно від «речи», і мені здалося, що це до певної міри  глухий кут, бо я дуже люблю одне визначення з інститутських часів: «речевая характеристика персонажа» - для мене це один з головних елементів характеру. Ну, і, можливо, тому, що я дуже, як каже мій чоловік, слухабельна, я постійно ловлю якісь діалоги, я людину передаю через діалоги, слово для мене є важливим.

З іншого боку, в кіно є така штука, як пауза. Вона є і в музиці, але в кіно у тебе набагато більше інструментів передати цю специфічну частину буття в паузах. Це теж було для мене однієї з естетичних задач у «Стрімголов». Для мене це кіно про паузи.

«Наш такий великий запит на втішаюче позитивне кіно – це запит дитини, якій страшно в кутку сидіти…»

- Знову згадаю рецензію на «Стрімголов» у «Variety». Авторка матеріалу поставила Вас в один ряд із Сергієм Лозницею, Мирославом Слабошпицьким та Андрієм Звягінцевим. Як Вам таке сусідство?

- Там йшлося насамперед про регіон. Все-таки для них Україна – це дикий регіон і звідти виходять такі метафоричні автори. Це не я ставила себе в цей ряд, і все, що я можу сказати: він для мене чужий.

- Та ж сама авторка з «Variety» схарактеризувала Ваш фільм як «песимістичний, але в якому відчувається подих свіжого повітря». Чи можна зняти якісне фестивальне кіно, яке б не було песимістичним?

- Я не розділяю кіно на песимістичне та непесимістичне. Я розділяю кіно на те, яке мені додає щось для досвіду, який в мене вже є, або те кіно, до якого я не «підключаюся». Я не розумію терміна «позитивне кіно» або «позитивний підхід». На мене фільм «Рівень чорного» набагато більше вплинув, ніж кіно, де не було б такої глибини страждання.

- Просто я читаю деякі відгуки про насамперед вітчизняні фільми на ОМКФ, так пишуть, що стільки в них депресивності. І «Рівень чорного» - якби не фінальні два епізоди – просто вганяє в депресію…

- Мене не вганяє. Це залежить від того, чого ви хочете від кіно. Якщо ви хочете втішення… то мені здається, що втішення знаходиться в іншому полі – в церкву можна сходити.

Я розумію, що ми всі дуже спресовані цією реальністю, усім тим, що відбувається навколо нас, і всім хочеться втішення, всі думають, де його шукати… Але для мене це трохи межує з інфантилізмом. У принципі, наш такий великий запит на втішаюче позитивне кіно – це запит дитини, якій страшно в кутку сидіти, а ще їй тут почнуть розповідати, з чого складається життя, як воно все буде…

- Виходить, у кожного глядача, котрий приходить на сеанс, є певна налаштованість, яка й визначає сприйняття фільму…

- Ні, це не налаштованість, це взагалі життєва концепція. Це те, з чим ви не ходите на фільми – це те, з чим ви ходите на море, чи те, з чим ви сидите й п’єте каву в кафе і про що ви думаєте. Чи ви думаєте про цей світ в саркастичному ключі, в іронічному ключі? Чи ви бачите цей світ в трагічному ключі? Розумієте, ти не можеш себе надурити. Є такий російський режисер Сігарєв, який знімав трагічні картини, а потім вирішив зробити комедію. Для мене ця комедія не відрізняється від цього його трагічного світобачення. Не зважаючи на те, що там іронічні діалоги, для мене вона про те саме – про те, що скрізь пекло. Може тільки щось статися у твоєму житті таке, що ти кардинально поміняєш своє світосприйняття й тоді ти зробиш іншу картину. Ларс фон Трієр дуже багато експериментує з формою, але знімає глобально про одне й те саме.

- До Одеського кінофестивалю багато ЗМІ укладали власні списки фільмів, які варто переглянути. Які стрічки програми ОМКФ-2017 радите Ви?

- Є один фільм, який я страшно всім радила – «Тіснява» Кантеміра Балагова. На мене він справив враження на всіх рівнях: на раціональному, на емоційному… Якщо є фільми, які «ни уму, ни сердцу», то ця стрічка – «и уму, и сердцу». З того, що є на фестивалі, більшість я вже бачила. Я дивилася всі фільми національного конкурсу і зараз пішла на блок короткометражок – і я здивована. Мені здається, що в нас відбувається стрибок в українському кіно. Не еволюційний поступ, а стрибок. І це круто!

- А завдяки чому відбувся цей стрибок?

- Ніхто раціонально не зможе пояснити, чому раптом в один рік акумулюється певна кількість фільмів або навіть подій, які за якістю своєю суттєво відрізняються від усього, що було раніше. Це, ймовірно, закон еволюції. Як на мене, причина може бути в тому, що якийсь час фінансувалося кіно, і багато людей почали їздити ще десь учитись за кордон. І результати цього ми бачимо зараз. Тому що «карпенко-карівська» освіта – це не освіта.

«Я за все своє життя, об’їздивши багато міст і сіл, не зустрічала жодного разу настільки тупу міфічну бабусю, для якої робляться серіали»

- Окрім безпосередньо роботи в кіно, Ви ще трохи вирішили повідбирати хліб у нас, журналістів, та ведете рубрику «Шорт-лист» на сайті LB.UA.

- Знаєте, я роблю все, що мені цікаво. Цей проект виріс із одного поста у фейсбуці, де я написала, що всі тримають десь там у шухлядах своє кіно, класно було б десь його публікувати. Мені написав мій знайомий з LB.UA: а хочеш, ми дамо тобі для цього майданчик? Я познайомилася з Дашею Бадьор, і в неї теж була така інтенція – доставляти те кіно, яке ніколи не буде доставлене в пакеті з «Людиною-павуком». А оскільки я з індустрії, я знаю багатьох людей, і мені подобається писати ці розмови, тому що це шанс одночасно поговорити про певні важливі речі, про мистецтво, про те, про що, можливо, не будуть говорити журналісти, тому що це нібито не дуже цікаво їхньому загальному читачеві за якимись там статистичними даними. Я за це ненавиджу сучасні цифрові медіа, тому що вони орієнтовані на якогось середньостатистичного читача. Це так само як увесь телевізор орієнтується на якусь міфічну бабусю, і тому він існує просто на якомусь плінтусі вже за межами всього. Хоча я за все своє життя, об’їздивши багато міст і сіл, не зустрічала жодного разу настільки тупу міфічну бабусю, для якої робляться ці серіали.

Тож, «Шорт-лист» – такий дуже особистий проект, це знову «від серця до серця».

- Не можу не відреагувати на Вашу вкрай критичну репліку в бік медіа. Які Ваші основні претензії до журналістів?

- У мене немає претензій до журналістів. У мене є претензії тільки до простору, що досі не існує якогось фахового великого видання про кіно. Воно б автоматично закумулювало людей, які, по-перше, в цьому розбираються фахово. Я знаю багатьох людей, які зараз працюють, скажімо, в Кіноінституті, у Центрі Довженка і які дописують зрідка. Коли я бачу їхні прізвища на будь-якому порталі, я із задоволенням читаю їхні аналізи, адже вони додають мені розуміння того, в якому полі я дію. Мені особисто потрібна кінокритика. І в мене претензія тільки до того, що відсутнє серйозне видання. Я прекрасно розумію: такі умови ринку, не може бути на суспільно-політичному порталі рубрики з фаховими кінорецензіями, тому що це не підвищить клікабельність сайту.

- Стрибок в українському кіно, про який Ви згадували, покличе за собою стрибок у фаховому кінорецензуванні?

- Не знаю, мені не вистачає кваліфікації, щоб робити такі висновки, я ж не медіаексперт. Але я знаю, що все одно попит буде зростати на фахову кінокритику, тому що вона потрібна перш за все індустрії, а не глядачам. Глядачам достатньо прочитати синопсис, подивитися трейлер в кінотеатрі й зробити вибір. Глядачу, який хоче зробити більш серйозний вибір – який буде чекати кіно, який буде думати: піти на фільм в кінотеатр, бо перегляду вдома на комп’ютері буде недостатньо – цьому глядачу потрібно розказати нюанси… Насправді, я таких глядачів частково зараховую до індустрії. Усі фестивальні глядачі є частиною індустрії, неважливо, працюють вони в ній чи ні. Але вони по-іншому дивляться кіно, вони дають цьому кіно можливість діалогу. У «Людини-павука» теж є певна можливість діалогу, проте вона іншого характеру. Але кіно, яке демонструється тут [на Одеському міжнародному кінофестивалі – Д.Ш.], потрібен діалог, тому що воно зроблене як кіно, що існує в діалозі з тобою.

- В одному з нещодавніх інтерв’ю на питання про наступний фільм Ви відповіли, що будете знімати або комедію про жінок, або трагедію про жінок, залежно від фінансування. Уже прояснилась ситуація з фінансуванням?

Ще нічого не прояснилось. Це такий я придумала жарт. Насправді це два різних проекти у мене в голові: один про сучасність, інший – не зовсім. Той, що про сучасність, чомусь в іронічному ключі. Тому коли мене спитали, мені було простіше охарактеризувати творчі плани саме так.